Втеча звірів або новий бестіарій - Галина Василівна Москалець

дітлахи у сутінках струшували квітучі вишні, й разом з росою на землю падали важкі мідні хрущі. Їхнє наземне існування було дуже коротким: невдовзі, скинувши мідні панцирі, вони, такі безборонні, ховались у землю, засипану вишневим цвітом. І їхнє бриніння затихало до наступної весни.

Нині дерева не співають. Гармонію порушено, але світ ще тримається, напоєний отрутою і п'яний від неї. Людино, не труси деревом! Сядь під вишнею і пом'яни останнього Хруща росою-сльозою.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Приємна бесіда з Альфредом. — Чому павуки не тчуть килими. — Посвячення Каспара в лицарі. — Справжнім лицарям не потрібен меч. — Доня боїться. Її втішає Алегорія.

1

— А що то буде за свято? — спитала Доня. — День народження?

Натомлений Альфред спочивав у кріслі. Кіт з Каспаром кудись вийшли.

— День народження? — здивувався павук. — Навіщо святкувати такий нещасливий день?

— Хіба він нещасливий? — і собі здивувалася Доня. — Я люблю свій день народження. Правда, мені ніколи не дарують того, чого я хочу, але я все одно тішуся.

— День народження це день, коли починаються наші страждання. До того ж ніхто не приходить розділити самоту…

Доня згадала, що Альфред хворий на меланхолію, і їй стало його дуже шкода.

— Я ще не зустрічала такого гарного й чемного павука, як ти, Альфреде…

Але це лише погіршило ситуацію.

— Саме так, Філіє, саме так! Що мені з моєї вроди і з моєї чемності, коли я не бачу собі подібних?

— Ще побачиш. У такому гарному домі, певно, захочуть жити інші павуки. Але що то має бути за свято, коли не день народження?

— Мусиш знати, це моя ідея, — сказав Альфред. — Я вважаю, що дівчині негоже подорожувати з ким-небудь.

— Як це?

— А так. Їй треба подорожувати з лицарем, котрий здатен захистити її від ворогів. Тому ми повинні посвятити Каспара в лицарі.

— Він обіцяв мене захищати!

— А хто це чув, окрім тебе? Ніхто. Треба, щоб увесь світ знав, що Каспар — твій лицар.

— То у вас, павуків, такий звичай?

— Ні, у нас інша мораль.

Павук надовго замовк. Він був дуже скромний і гордий.

— Коли я повернуся додому, то не буду змітати павутиння. Воно таке гарне…

— Угу, — згодився павук. — А чомусь вважають, що грецькі боги вміють ткати краще.

— Як це?

— А так. Розповідають, що колись жила жінка Арахна, котра вміла чудово ткати і, певна річ, цим пишалася. От почула про це богиня Афіна й викликала її на змагання. Виткали вони килими й показали іншим богам. Ті, звичайно, вирішили, що богиня вміє краще. А бідну Арахну перетворили на павука і загнали в темний куток. Та хіба в темряві витчеш кольоровий килим? Потім боги зістарілися і повмирали, й ніхто не знає, яким було мистецтво Афіни. Усе йде до виродження, Філіє… Нам немає сенсу ткати килими. Ми плетемо сіті, щоб ловити мух і ходити один до одного в гості. Я чув, що тепер павуки збираються й живуть разом, але тут, в провінції, ми й далі живемо розрізнено. Хто-зна, як воно краще…

— Разом веселіше, — сказала Доня. — Люди воліють жити разом. Але не так, щоб було тісно, бо можуть посваритися.

— Так воно так, але кому належатиме спіймана муха, якщо сіть буде спільна?

2

Виявляється, Каспар з Феліксом ходили до Дмитра уточнювати, який найкоротший шлях до моря. Справа ще в тому, що морів на світі багато. І крім них, є кілька океанів. А в Україні є два моря Чорне й Азовське. Дмитро сказав, що Азовське щороку міліє і плавати там нема де. Діти з Дониного класу бували влітку на морі й добиралися туди поїздом.

— Ніяких поїздів! — заявив Каспар. — Нам потрібне Море, байдуже, як воно зветься. Таке море, до якого нікому з людей нема діла.

Доня знизала плечима, бо не могла цього зрозуміти.

— Я вірю в долю, а не в географію. Ми будемо подорожувати, куди поведе нас інтуїція.

— А що таке інтуїція? — поцікавився Альфред.

— Ну, братіку, ти мав би це знати! Це — як інстинкт у звірів.

— А що таке інстинкт? — спитала Доня.

— Доля, — відказав Фелікс. — Хоч скач, хоч плач, а буде так, як воно має бути. Доля вирішує все. Розумієте, Філіє?

— Розумію, але мені не подобається, коли за мене вирішують якісь там інтуїція чи інстинкт.

— Та не вирішують вони! — вигукнув Каспар. — А ведуть, куди треба. Як же мені раніше не спало на думку?!

Поява Єдинорога сьогодні вранці означає, що ми на вірному шляху. Інакше ми; з ним розминулися б. Він має тут якісь справи. О, як би нам знадобились, Феліксе, твої пильні вуха і твоє чуття небезпеки! І твоє терпіння, Альфреде… Люди давно втратили гостроту відчуттів.

— То бери нас з собою, — сказав кіт.

— Братику мій, це не так просто! Ми з Філією мусимо попросити вибачення у звірів за всіх людей. Що подумає Єдиноріг, побачивши вас? Що ми знайшли собі заступників?

Ні, ми повинні прийти самі, з похиленими головами і чистими серцями…

— А якщо ти не повернешся звідти?

— Значить, така доля… Ти — дорослий і мудрий кіт, Альфред — дорослий і мудрий павук. Ви переживете це з гідністю.

3

— Ну, що ж, — зітхнув кіт, не будемо наперед загадувати. Час покаже, хто з нас має ліпшу інтуїцію. Але нам пора починати нашу церемонію, хоч я вже трохи охолов до цій справи.

— Тоді, може, не треба?

— Треба! — сказав Альфред. Хоча б заради Філії. Діти потребують не менше захисту, ніж звірі. Вони ж не зовсім люди…