Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський

ПІДКУП

— Отаке-то життя, — докінчив Аристарх, задумливо втупившись у сонячну пляму, що повільно сповзала по стіні льоху. — У вас, людей, кажуть, в цьому відношенні зовсім інакше. Правда?

— Правда, — згодився Степан.

— От ти, наприклад, що б з'їв у першу чергу? — Степан замислився.

— Ну… багато б чого… Мабуть, для початку я випив би кухоль холодного молока.

— Молока? — перепитав Аристарх і жадібним поглядом впився в Степанове обличчя. — Я чув, що це смакота надзвичайна, але ще жодного разу не куштував. А як воно виглядить, це саме молоко?

— Звичайнісінько, — відказав Степан. — Біле і смачне. Можна пити його відразу ж після доїння. Таке молоко називається парним.

— Зрозуміло, — сказав Аристарх і облизнувся.

— А ще є топлене молоко. Це коли воно вистоїться в печі і на ньому з'явиться така бура шкуринка.

По Аристарховій горлянці пройшла судома.

— А ще є просто холодне молоко, — продовжував Степан, мимоволі захоплюючись. — З льоху. То найсмачніше молоко. Особливо в таку спеку, як зараз.

— Ня-ав! — вихопилося з Аристархової пащеки. Проте Степан настільки вже захопився розповіддю, що не помітив цього.

— Ні, я, мабуть, почав би не з молока, — продовжував він. — Я, мабуть, спочатку зробив би собі бутерброд. Або цілих два.

— Бутерброд?

— Атож. Відбатував би добрячий кусень хліба, потім на нього намазав би отакенний шмат масла…

— Масла… — мрійно промуркотів Аристарх. — Яке смачне слово!

— Що там слово! — махнув рукою Степан. — Саме масло ще смачніше… А на нього я поклав би ще й ковбасу…

— Ой, не можу більше! — заволав Аристарх. — А це що таке?

Він так схилився над лядою, що, здавалося, от-от звалиться до Степанових ніг.

— Так ти ж ковбасу вже їв, — зауважив Степан. — Батько тобі, мабуть, з півкільця відрізав. Невже забув?

— Ні! — вигукнув Аристарх і зковтнув слину. Обрубок його хвоста застукав по землі кулеметною чергою. — Нічого я не забув. Аби забув, то розмовляв би з тобою інакше… Отже, поклав ти на масло ков… — він знову зковтнув, — ковбасу. А що далі?

— Нічого особливого, — відказав Степан. — Взявся б за того бутерброда і почав би його їсти.

— І все?

— І все.

— А другий, як його… бутерброд?

— Який другий?

— Ну, той самий… ти ж казав… що одразу два бутерброди…

— А-а… З'їв би й другий. А потім запив би це все молоком.

— Парним? — жваво поцікавився Аристарх. — З печі? Чи з погреба?

— Найкраще з погреба, — сказав Степан.

Аристарх надовго замовк. Лише його напружений погляд блукав, здавалося, невідомо де. Час від часу він нервово здригався і облизував писок рожевим, завбільшки з дитячу лопату, язиком.

— І багато їх у вас? — нарешті вичавив він із себе.

— Кого? — не зрозумів Степан.

— Який же ти нездогадливий, — поморщився Аристарх. — Ну, бутербродів з маслом. І молока.

— Скільки завгодно! — вигукнув Степан. — Ет, мені б тільки опинитися дома! А там…

Аристарх знову надовго замовк. Степанові навіть здалося, ніби кіт заснув.

— А що… мабуть, я зміг би тебе відпустити, — нарешті озвався кіт. — Тільки, само собою зрозуміло, ненадовго. А за це ти мені повинен принести бутербродів і молока.

Степан відчув, як у грудях швидко-швидко забилося серце. А кіт з острахом озирнувся в бік самітного будиночка.

— Мабуть, влетить мені від хазяйки, — в задумі муркнув він. — Та що вдієш, якось переживу. Отже, домовились? — запитав він. — Я тебе відпускаю на годинку-другу додому, а ти мені за це принесеш молока.

Неймовірна радість охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на хвилю опинитися в Горобцях, можна пообіцяти гори бутербродів і річку молока! А там нехай-но хтось спробує його витягти звідтіля! Сюди він, звісно, прийде якомога швидше, та вже не сам. З батьком прийде. З дядьком Дмитром. З усіма горобцівськими чоловіками. Отоді вже баба-яга і цей страхітливий кіт поплатяться за все!

І хоч як йому було важко, Степан зробив вигляд, ніби він вагається. Нарешті махнув рукою і сказав:

— Гаразд. Домовилися.

Аристарх опустив було драбину до льоху, проте тут же висмикнув її назад.

— Е-е, ні, так не вийде! — ущипливо вищирився він. — Знаю я вас, людей. Спочатку ми зробимо ось що…

Він прожогом кинувся до самітного будиночка і незабаром повернувся з кухлем у лапах.

— Пий, — наказав він.

— Що це?

Аристарх поворушив вусами.

— Не пізнаєш? Та це ж те саме зілля, яким хазяйка опоїла вас, коли ви прийшли сюди вперше. Називається воно забудькуватим зіллям. Вихилив кухля — із голови вилітає все, що може нам з хазяйкою зашкодити.

Степан розгубився. Цього ще не вистачало!

— Так я вже пив, — сказав він нарешті. — Скільки можна?

— Скільки треба, стільки й вип'єш, — сказав Аристарх. — Пий, кажу тобі, а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити… Ні, почекай трохи!..

Аристарх, пильно дивлячись Степанові в очі, щось швидко-швидко пробубонів. Тоді підстрибнув, зробив два оберти на правій задній нозі і занявкав. Після всього з полегшенням зітхнув і зауважив:

— Отепер все буде в повному порядку. Тепер з тобою скрізь буде внутрішній голос.

— А це ще хто такий?

Писок Аристарха мимоволі розплився в задоволеній усмішці.

— Можеш вважати, що внутрішній голос — це те, що і я сам, — сказав він. — Лише знаходитиметься при тобі.

— А навіщо він мені потрібен, той голос?

— Щоб постійно нагадувати про моє існування. Зрозумів? А тепер біжи звідсіля, поки хазяйка не вийшла з хати. І гляди мені, не скупися!

Степан виліз із льоху і щосили рвонув у напрямку Горобців. Та вже через кілька кроків з голови вилетіло все, про що він збирався розповісти. В ній билася лише одна-однісінька жаліслива думка: «Бідолашний Аристарх! Він ніколи в житті ще не куштував молока! Він жодного разу не ласував бутербродами з маслом і ковбасою…»

Аристарх провів хлопчика поглядом до того місця, звідкіля починалися густі кущі. Після цього поклав важку пику на лапи і заплющив очі. Уві сні він час від часу солодко зітхав, і щаслива котяча усмішка світилася на його подряпаному, брудному писку.

Не інакше, Аристархові снилися гори бутербродів та ріки молока.

Прокинувся кіт від голосу баби-яги.

— То як там наш бранець? — запитала вона, сходячи з ганку.

Аристарх роблено потягнувся, позіхнув і байдужим голосом відказав:

— Бранець? А ніяк. Сидить собі та нудьгує. Вітання тобі передає.

Кіт сподівався, що після цих слів господиня піде далі. Проте Ядвіга Олізарівна попрямувала до льоху і схилилася над лядою.