Втеча звірів або новий бестіарій - Галина Василівна Москалець

Ноги його прудкі як вітер, але не той, що летить навмання, згинаючи навпіл поодинокі дерева в степу. Це вітер, який літає поміж деревами, ніколи не ламаючи їхніх верхівок. Лісовий Конику, маленький брунатний лискучий жолудю, з розчесаною мавками гривою, бронзовими копитцями, яких ніколи не пробивав цвях… Ти тікаєш від найменшого шереху, ховаєшся в гущавині, й дощового ранку вода скроплює твою оксамитову шкіру. Частіше сам, ніж з кимось, без імені, хоча що є гарніше за ім'я — Дикий Лісовий Кінь? Люди гадають, що ти просто відбився від їхніх рук, але ти міг би поклястися, що ніколи не носив на своїх копитах важчого, ніж багряний дубовий листочок, а на спині — лиш срібну попону росяного павутиння. Твоє тихе іржання лунало в найгустіших нетрях, а твій сон оберігали духи лісових дерев. Така проста арифметика: що менше дерев, то менше лісових коней. Ти ще юний і недосвідчений, братику, однак мусиш покидати зелену домівку. Горішній вітер позичить тобі крила, щоб ти не спізнився.

Метелик

Скільки життів у тебе, Метелику? Коли надходить осінь, твої крильця стають прозорішими, ламкими. Сумне це видовище. Але навесні знову повно метеликів і повно квітів.

Дивовижний наслідувач, ти тримаєш у таємниці свої перетворення. Ніхто не може повірити, що в одному зі своїх життів ти був гусінню, і тебе боялися навіть дорослі. Некваплива гусінь рухалася вперто лише задля того, щоб отримати крила і стати літаючою квіткою. Ніхто з живих істот не здатен на щось подібне. Навіть людина залишається гусінню, живучи для того, щоб їсти. Ніхто не спитає, чому ти це робиш. Ти надто тендітний і насмілюєшся розмовляти лише з квітками. У вас одна кров і одна плоть. Ви надто слабкі, щоб пережити зиму, але ваше насіння сховане надійно. Навесні сонце вділить йому дрібку світла й тепла.

Зупинка в Зимовому домі. — Каспарові; приятелі. — Кіт Фелікс перейменовує Доню. — Каспар читає книжку, але Доня така втомлена, що нічого не розуміє. — Історія життя Фелікса

На лихо надвечір почався дощ і в стомленої Доні поважчали крила. Та й сам Каспар летів повільніше. Вони часто відпочивали, хоч то невелика втіха мокнути на гілці. Але ось Каспар сказав нарешті:

— Зараз будемо!

Доня спробувала собі уявити Зимовий дім: увесь білий і холодний. Б-р-р!..

Вони полетіли не до села, а до річки, де в темряві під височезними деревами сховався будинок — здається, старовинний.

Жодне вікно в ньому не світилося.

— Тут живуть мої найліпші друзі: кіт Фелікс і павук Альфред. А часом і я.

— Ти ж казав, що не любиш жити в будинку.

— У чужому — так. А цей — мій.

— Ти його побудував?

— Ні, але ми з друзями дбаємо про нього. Більше він нікому не потрібен.

На сходах вони знову перетворилися на самих себе, але, на жаль, теж мокрих. У Доні зуб на зуб не потрапляв. Каспар щось зробив з дверима, і в домі почувся дзвінок. Не простий електричний, а срібний. Чекали вони досить довго. Доні було цікаво, як це кіт (бо павукові це, звісно, не під силу) відімкне важкі двері.

— Няв? — почувся запитальний котячий голос.

— То ми, Феліксе. Я й моя приятелька.!

Брязнув ланцюг, і двері прочинилися.

— Чекайте, зараз свічку запалю, — сказав кіт, присвічуючи тим часом очима. — От кого не ждав!..

— Поважна справа, котику.

Коли свічка спалахнула, Доня побачила гарного, але не пухнастого, чорно-білого кота!

— Познайомся, Доню, це — Фелікс.

— Дуже приємно, — відказала Доня і потиснула м’якеньку білу лапку.

— Дуже приємно, — вклонився кіт. — Прошу до вітальні. Жахлива погода! Сьогодні вогко, то я запалив камін.

— Чудово! — вигукнув Каспар і подав Доні руку. — Ми змокли, змерзли, а Доня ще й зголодніла.

— На жаль, не можу запропонувати нічого пристойного на вечерю…

— Не біда, я збігаю до Дмитра на село. А як поживає Альфред?

— Непогано. Меланхолія, правда, але то хвороба всіх павуків…

Вітальня була великою кімнатою з облупленими стінами блакитного кольору, з подекуди розкиданими золотими зірками. Коло різьбленого чорного столу було двоє крісел, а третє, зі смугастою подушечкою, з якої прозирала вата, — стояло перед каміном.

— Прошу сідати, — вказав на крісло Фелікс.

Коли Доня сіла, то побачила ще стару канапу, на якій було розкидано грубезні книжки. Камін прикрашала полиця з двома порцеляновими горнятками і дзбанком.

— Альфред на горищі, — сказав кіт. — Я його зараз принесу. Він так зрадіє, що; його меланхолія одразу минеться.

— От і добре! Нам би переодягтися. Зараз пошукаю у шафі.

Каспар вийшов. Кіт тим часом підставив бік під тепло, що струмувало з каміна. Доня помітила, що шерсть у тому місці рудувата, наче підпалена.

— Можна, я зватиму вас Філія? — запитав кіт. Так звучить ваше ім’я латиною.

Доня подумала й спитала:

— А чому?

— Бо я великий прихильник латини. Це така шляхетна й вишукана мова! Але якщо ви проти…

— Ні-ні, я не проти!

— Дуже дякую, — вклонився кіт.

Каспар тим часом переодягся в чорний костюм з білим комірцем. На ногах тепер мав сірі панчохи.

Хлопець подав Доні довгу зелену сукню з чорним мереживом і щось подібне до плаща, підбитого рудим шовком. Зразу було видно, що це старовинні речі.

— Хай наша гостя переодягається, а я піду до Дмитра. Коли він був хлопчиком, ми з ним дуже приятелювали. Але потім він виріс, одружився, і перестав бути таким цікавим до життя…

— Візьми парасолю, — нагадав Фелікс.

— Дякую, де вона?

— Як завжди, під канапою.