Друзі за листуванням - Оксана Лущевська
- І що це означає?
- І гадки не маю, - вона увімкнула світло, -але моя бабуся знає. Вона дуже пишається, що ми родом із племен Масай - найвищих і найповажніших племен Кенії.
Дівчинка дістала з валізи в’язку прикрас, зроблених із різних зерен та трав, і почала роздаровувати.
- Цок-цок-цок! - повторила Лолі. - Так можна дякувати?
- Еге! - засміялася Йорі.
- А я буду наступною... - почала Каталіна. -Розповім вам про смачну мексиканську страву. Було б гарно й пригостити вас, але не зараз...
Отож, кожного квітня на мексиканських фермах збирають урожай кактусів.
- Навіщо? - здивувалася Ксеня.
- Я так і знала, що хтось запитає. Ви теж думаєте, що кактуси тільки для краси?! Помиляєтеся! У Мексиці їдять кактуси в таких кількостях, як у вас капусту, - пирхнула Каталі-на. - Вони, до речі, смакують навіть сирі!
- Але ж то, певно, не кожен кактус, а тільки спеціальний вид? - втрутилась Софі, непокоячись, що дівчата надумають поласувати першим ліпшим кактусом.
- Звичайно! Я маю на увазі “Нопал Ґранде”. У нього дуже приємний смак. Листки потрібно збирати молодими, бо інакше вони стануть м’якими всередині, а кактус, як яблуко, має хрумтіти. Рецепт “Смаженого “Нопал Ґранде” по-вікторіанськи”: пагони ретельно почистити від колючок і дрібно посікти на прямокут-нички, як картоплю. Вмокнути в яйце, муку й обсмажити на олії. Усе! Ну, можна ще полити сальсою - перченим томатним соусом.
- А хто не любить перчене?
- У Мексиці таких немає! - розсміялася Ка-таліна. - Але вам я приготую помірну страву! -вона дістала з конверта по світлині й роздала дівчатам. - Ось він, величний “Нопал Ґранде”. Росте в моєму садку!
- А в Греції, - мовила Ілона, переводя увагу з кактуса на себе, - колись вірили у силу богів, в їхню красу та велич.
- Ага! Я люблю грецьку міфологію понад усе! - викрикнула Лолі.
- Але зараз уже не те. На зміну богам прийшли дракони, феї, магія... Ось я вам казку про пана Лазаруса перекажу. Слухайте, “Пан Лазарус і дракони”:
...Жив був собі кепський майстер на ім’я Лазарус. Одного дня, коли він працював над замовленням, до майстерні влетів рій мух. Майстер убив їх одним помахом, а натомість отримав силу. Він створив меча й написав на ньому: “Одним ударом я забрав сорок життів”.
З цим мечем він подався в подорож. А коли втомився йти, набрів на струмок і ліг спочити. Коло того струмка жили дракони. Доки Лазарус спав, його помітив один із драконів, що вийшов ковтнути водички, прочитав напис на мечі і, наляканий, швидко переказав новину своїм друзям. Ті порадилися й вирішили підійти до Лазаруса та запросити його приєднатися до них. Чоловік погодився і з того часу почав жити з драконами.
У родині драконів кожен час від часу повинен був приносити до печери воду зі струмка та деревину з лісу. Дійшла черга й до Лазаруса.
Щоб не ходити щоразу за водою, він запропонував принести всю одразу.
- Не роби того, - сказав старший дракон, -бо ми помремо від спеки!
Наступного разу, коли дійшла черга до Лазаруса принести деревину, він знову захотів захопити все відразу.
- Не варто! - попередив його дракон. - Нам не буде де взимку сховатися від холоду!
Та чоловікові не сподобалося виконувати їхні накази, а дракони, відчувши непокору, вирішили його вбити. Однак Лазарус підслухав їхні плани, утік назад до свого селища й наказав дітям виглядати дракона. Як тільки побачать летючого ящура, мають кричати: “Смачний обід летить!”
Так і трапилося. Дракон, зачувши про смачний обід, налякався та й повернув назад. На шляху він зустрів лиса.
- Лисе, ти боїшся дітей пана Лазаруса? -запитав дракон.
- Ні! Чого б це я їх боявся?! Я саме йду полювати на їхніх курей. Підеш зі мною?
Він прив’язав дракона до хвоста й вони почали підкрадатися. А пан Лазарус стояв із рушницею і, щойно побачив лиса, пальнув.
- Я наказав тобі усіх драконів привести, а ти? - мовив пан Лазарус роздратовано.
Дракон хотів утекти, але був міцно прив’язаний за хвоста. І від страху його зле серце зупинилося.
А інші дракони, налякані такою справою, назавжди залишили мудрого пана Лазаруса в спокої, - закінчила оповідь Ілона, і її підтримали оплесками.
Коли надійшла черга Лолі, дівчинка встала й зняла з шиї невелику торбинку та дістала з неї маленькі амулети.
- Ірландія - то древня кельтська культура. Я маю для вас багато різноманітних речей, ось, - вона простягла Йорі амулет, - це тріскель, має три спіралі: вогонь, вода й повітря. Символізує силу природи та мудрість. А це, - вона повернулась до Каталіни, - кішка, котру з давніх часів вважали символом вічного життя. Це для Ксені й Дарини, - вела далі Лолі, - кельтський морський орел. Маючи такого на шиї, людина відкриває своє серце добру, а з ним і успіху.
- А мені? - запитала Софі.
- А тобі, Ілоні та Келі - витий хрестик, щоб завжди зберігати позитивне бачення світу та людини в ньому.
- Дуже гарно! - відразу ж начепила амулет на шию Софі. - А ви, дівчата, що українського нам привезли?
- Зачекай, - притримала її Дарина, - ми з
Ксенею пропустимо вперед найскромнішу дівчинку. Келі, просимо тебе...
Кучерява білява красуня з рудим, всипаним веснянками обличчям, сором’язливо опустила оченята.
- Я не знаю...
- Геть нічого?
- Ну, тобто не знаю нічого дуже цікавого, такого, як ось Ілона щойно розповіла... Бо ж часто повторюють, що в Австралії немає історії, немає традицій, немає легенд. Чому так? Кажуть, що все завезене іншими культурами. То виходить, що наші традиції, насправді, зібрані з ваших традицій...
- Точнісінько як в Америці! - підморгнула вожата Софі.
- Але ж у вас є індіанці, - соромливо продовжувала Келі, - а в нас...
- А у вас є туземні племена! - вигукнула Йорі.
- Але ж я їх ніколи не бачила!
- А ведмедики-коали? їх бачила?
- Отут я вас і впіймала! - засміялася Келі. - Бо коали, то зовсім не ведмедики, хоча й суто австралійські екзотичні тваринки. Вони живуть на евкаліптах. Коала в перекладі означає “той,
