Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій

Словом, мракка була основним, але не єдиним продуктом в Охах. І в безпритульному будинку, що дав прихисток Фімці, саме мракки і не виявилося, а з правогону вона виходила так собі, якась прісна.

— Ех, — зітхав Мось, — це ерзац, замінник, от що це! А справжня мракка — у неї і смак інший, такий, знаєш, букет запашний, неповторний — як у старого сиру, газет столітньої давності і... м-м-м... засохлого клею, — чеширський тарган аж вусиками по-особливому ворухнув від задоволення.

Фімка нагадав собі, що мракку кожен відчуває по-своєму, але це його заспокоїло мало. Тому хлопчик попросив Мося не готувати йому вечерю, а просто показати, як це робиться. Фімка був, звичайно, голодний, але не настільки, щоб погодитися на смажені на клеї газети або ще якусь вишукану тарганську страву.

Виявилося, усе дуже просто: потрібно зосередитися, подумки уявити собі те, що хочеш отримати, і відкрутити краник правогону. Й омріяна страва негайно стане реальністю.

Тут Фімка мимохіть згадав стару легенду про віслюка, який не міг обрати один з двох однакових оберемків сіна. Справді, що йому замовити, якщо можна отримати все? Ящик морозива? Чи, може, смажену курку? Або — торт, великий торт, з горіхами, з бананами, з родзинками і... ну, взагалі ТОРТ!

Ви здогадалися, чи не так? Фімка зупинив свій вибір саме на торті — він примружив очі і навіщось міцніше стиснув лівий кулак, уявив у всій красі і з подробицями цей тріумф кулінарної думки і відкрутив краник.

Зовні правогін нагадував звичайний кран, з яких на наших кухнях ллється вода, та замість раковини під ним стояла велика таця. З крана на тацю полилася уже знайома Фімці різнобарвна рідина, яка відразу ж перетворювалася на торт.

Ледве дочекавшись заповітного моменту, хлопчик тицьнув у цю смачну вежу ложкою і повільно, смакуючи кожен шматочок, узявся за ласощі.

Щоб негайно їх виплюнути!

— Ти чого? — здивувався Мось.

— Він же!., він же весь тхне сиром! — закричав Фімка. — Старим запліснявілим сиром.

— Ну вибач, — зітхнув чеширський тарган. — Просто Ми хотіли зробити тобі сюрприз і додумали до твоєї уяви дещо від себе.

Зрештою Фімка змушений був задовільнитися звичайними бутербродами — з ними Мось нічого б не створив, навіть якби захотів. Потім хлопчик вирушив спати, і уві сні бачив маму з татом, тому коли прокинувся, йому ще більше захотілося знайти Двері назад, на Землю.

Нашвидку перекусивши, він посадив Мося в кишеню і, сповнений рішучості, подався до палацу..

Частина друга.

У пошуках пензля з чеширським тарганом у кишені

Розділ десятий,

у якому Фімка потрапляє до палацу, слухає нитки і зустрічає Мелісу, яка насправді й не Меліса зовсім!

— Добре все-таки мати серед знайомих осіб царської крові, — замислено прошепотів Мось із кишені. — Якщо правильно поводитися, можна потім цим скористатися.

— Та я випадково познайомився з нею, — зніяковів Фімка. — І ні про що таке і не думав навіть. Просто біг вулицею і наштовхнувся на неї. А потім допоміг права качати, от вона і запросила...

— Ми про Нас, — холодним тоном уточнив тарган. — Хоча, звичайно, не заперечуємо, що певна користь від знайомства з іншими особами царської крові теж буває. От як, наприклад, у твоєму випадку.

— Слухай, а чому ти не зміг потрапити до палацу якимось іншим чином? Ти ж умієш прикидатися невидимим...

— Я не прикидаюся! — від хвилювання Мось навіть почав говорити про себе в однині. — Я справді буваю невидимим! Я ж таки з Чешира.

— А що це за місце таке? — зацікавився Фімка. — А то я читав про одного кота, твого земляка...

— О, Чешир, Чешир... — мрійливо зітхнув Мось. — Наша батьківщина, Наш дім. Знаєш, він міняється, завжди міняються. Ти ніколи не вгадаєш, куди потрапиш, виходячи за поріг.

«Ну, я б, напевно, довго такого не витримав», — подумав Фімка. Але промовчав — дуже вже цікаво розповідав Мось, а йти до палацу було ще далеченько.

— Саме тому чеширці, — продовжував тарган, — можуть ставати невидимими. Більше того, щоразу, потрапляючи в незнайоме місце, Ми проявляємося і з’являємося поступово. Бо куди б не пішли, завжди ми потрапляємо в місце незнайоме!

— А чому ж ти тоді не пробрався у палац... ну... ставши невидимим?

— А гідність?! — гонорово спитав Мось. — А поняття про імператорську честь?!

— Добре, вибач. Просто я думав, що ти хочеш потрапити додому і... Ну, я б, наприклад, у цьому випадку намагався щосили.

— Ми теж, — відрубав тарган. — Намагаємося.

На щастя (і дуже вчасно), Фімка побачив, що вони вже прийшли. Ще минулого разу його трохи здивував вигляд палацу, але тоді хлопчик був занадто схвильований тим, що трапилося з ним самим. А от тепер міг без особливого поспіху розглянути місце, де жила Меліса зі своєю сестрою і бабцею.

Те, що палац не був схожий на звичні Фімці палаци, не стало для нього несподіванкою. Зрештою, в Охах Фімка зустрів дуже мало речей, які називалися знайомими йому іменами і дійсно були на них схожі. Якщо чесно, йому навіть подобалося: це виглядало чудово, ніби ти потрапив у гру, затіяну цілим містом.

Палац теж грав у цю гру. Він був двоповерховим і нагадував старий дачний будиночок, який розрісся до неймовірних розмірів. Варта біля його воріт виглядала б, напевно, так само смішно і безглуздо, як академік за шкільною партою. Тому варти там і не було. І Фімка ніяк не міг зрозуміти, хто ж не пускав Мося у палац.

«Ну добре, — вирішив хлопчик, — може, просто він боявся йти сам. Вони, імператори, напевно, взагалі не звикли до самотності. От він і каже про себе у множині, «Ми» та «Ми», мабуть, саме через це».

Міркуючи про нелегку долю можновладців взагалі і Мося зокрема, Фімка штовхнув невелику хвіртку, які зазвичай бувають на дачних парканчиках, і увійшов на подвір’я тутешнього замка. Подвір’ям бігали самовари в пір’ї, скльовували щось із землі й час від часу пронизливо пищали, при цьому з-під їхніх кришок бив