Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій
— А то! Слухай, я ось що хотів запитати... Ну... От Двері. Крізь них сюди потрапляють мешканці і туристи. А як назад повернутися?
— То ти турист! — здогадалася Меліса. — Чого ж раніше не сказав? Повертаються так само, як і приходять, — крізь Двері.
— А можна якось по-іншому? — обережно запитав Фімка. — Якщо немає Дверей, якщо вони перетворилися на звичайні двері?
— Так не буває, — відмахнулася дівчинка. — Слухай, час закінчувати — бачиш, віконце на підлозі посвітлішало. Це значить, вежа наповнилася по вінця, досить.
— І куди ти тепер?
Меліса зітхнула:
— До палацу. Я б запросила тебе із собою, але не можна, у нас порядки суворі, а я сьогодні всього лише качаю права. От завтра... Слухай, приходь завтра до нас у гості, га?
— Прийду, — похмуро пообіцяв Фімка. — Але взагалі-то я хотів додому повернутися, а Двері, вони зникли, вірніше, їх зафарбували...
— Пошукай інші, — порадила дівчинка. — Але краще спочатку знайди собі будинок. Вибери з безпритульних.
— А як дізнатися, що вони безпритульні, ці будинки?
— Вони самі тебе знайдуть, — захихотіла Меліса. — Слухай, мені справді час, а то бабця сваритиметься. Словом, шукай будинок, облаштовуйся, а завтра приходь до палацу. Я завтра вже буду виконуючою обов’язки і зможу тобі допомогти. Зажадаю від Порядників, щоб підібрали тобі відповідні Двері. Домовилися?
Від цих слів Фімка спохмурнів. Пригадався йому злий худий чоловік зі сну. Здається, він казав, що «стежить за порядком у місті». І попереджав, щоб Фімка сюди не ліз. Ну, з цим вже нічого не вдієш, тільки б на очі йому не потрапити!
На землю діти спускалися мовчки. Меліса думала про щось своє, а Фімка міркував, як би зробити так, щоб не зустрітися з Порядниками. Він не вигадав нічого кращого, ніж провести Мелісу до палацу, мовляв, щоб знати, куди завтра йти.
— Добре, — погодилася вона, — але тільки до воріт, а то в мене бабця знаєш яка сувора! Ліпше тобі і не знати!
Бабця справді була страшенно сувора. На щастя, Фімку вона не помітила, натомість хлопчик добре чув і бачив, як вона, висунувшись з вікна, сварила Мелісу, що та «так довго барилася!»
Він почекав у кущах, поки Меліса зайшла до палацу, а потім вирушив на пошуки безпритульного будинку. Як пояснила дівчинка, будинки в Охах теж особливі. Фімка сприйняв цю новину мужньо — він зрозумів, що тут все незвичайне. І будинки теж? Гаразд, нехай будуть і будинки.
Він навіть не розсміявся, коли Меліса сказала, що ці будинки розмножуються брунькуванням, наче якісь амеби? Будинок росте, а потім — бац! — і від нього відокремлюється маленька веранда чи балкон або лоджія. І потім те, що відокремилося, виростає до розмірів дорослого (тобто великого, звичайного) будинку.
А безпритульні будинки — ну, вони теж зустрічаються. Якщо їхні мешканці поїхали кудись або вирішили переселитися до іншого будиночка. Це нормально, на те воно і Місто, щоб кожен шукав місце собі до смаку. У тому числі і будинок. Вони, коли безпритульні, самі підшукують собі пожильців.
«От всиновить мене якась хатинка... — сумно думав Фімка. — І решту днів я проведу в ній і вже ніколи не повернуся додому, бо Двері мої зафарбували, а звернутися до Порядників я не можу через того дядька...»
Раптом він «того дядька» побачив — у компанії з якимось карликом, зростом по коліно, зате з величезними кулаками. Той цілеспрямовано крокував в тільки йому відомому напрямку.
Фімка заціпенів: тільки не вистачало ще потрапити на очі цим двом! Тихенько, намагаючись не привертати до себе уваги, він позадкув у вузький провулок і вперся спиною в двері.
Раптом двері з мелодійним дзвоном прочинилися, ніби запрошуючи його увійти. Позаяк Порядник із карликом простували сусідньою вулицею й ось-ось повинні були опинитися поряд із провулком, де заховався Фімка, він не вигадав нічого ліпшого, ніж зникнути в будинку.
Двері — з таким самим мелодійним дзвоном — за ним зачинилися.
І коли Сигізмунд і Шварцик пройшли повз цей провулок, Фімку вони, звичайно, не запримітили. Та й будинок, у якому він сховався, — теж.
Бо ніякого будинку там не було — тільки глухий кут, що закінчувався високим кам’яним парканом...
Розділ шостий,
у якому Сигізмунд вирішує, що йому час вирушати на Цвинтар
— А кулі ж нема, — глибокодумно зауважив Шварцик.
— Полетіла, — здогадався гвінпін. — Напевно, свіжим повітрям подихати.
Сигізмунд лише зітхнув.
Охівські повітряні кулі, як і звичайні, земні, літають, керуючись законами фізики і правилами небесного руху. Згідно з цими законами тепле повітря легше за холодне і тому завжди піднімається вгору. Тому в корзині є спеціальний підігрівальний пристрій, який «присмажує» повітря в кулі, і тоді повітря підіймає кулю до небес.
На превеликий Сигізмундів жаль, в охівських повітряних куль були ще й свої правила. Наприклад, вони вважали, що необхідно час від часу змінювати старе прогріте повітря на нове. І для цього кулі будь-якої миті могли полетіти до Воздухоспаду Найсвіжішого Повітря, щоб, так би мовити, заправитися.
Головний Порядник знав: надихавшись, куля повернеться до нього. Але доти — нема іншої ради — пересуватися доведеться на власних.
А йти було далеченько!
— Ти куди? — запитав гвінпін за кілька хвилин.
Він разом зі Шварциком поспішив за Сигізмундом і думав, що Головний Порядник іде до Будинку. А той щойно повернув на зовсім іншу вулицю!
— На Цвинтар, — відрубав Сигізмунд.
— Ой!!! — хором зойкнули гвінпін і Шварцик.
— А може, не варто? — обережно запропонував дрібний хуліган. — Ну чого ти засмучуюєшся, Сигі, справді? Ну, куля полетіла. Ну і що з того? Ну, хочеш, я тобі поверну твою улюблену
