Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій

— Звичайно, можна.

І вони рушили далі, керуючись вказівками чарівної нитки.

Дорогою Фімка не витримав і заходився розпитувати муралевиного лева про те, як він потрапив до палацу і що тут робить (як ввічливий хлопчик, Фімка не запитав, що Мірмелеон робив у комірчині, хоча саме це мав на увазі). Мірмелеон — як ввічлива комаха — зовсім проігнорувати запитання не міг, тому вирішив відповісти, але жодним словом не згадав про комірчину. Натомість він розповів, що колись працював у піскових годинниках.

— Це, — говорив він, — у звичайних годинниках — будиночках час відраховують зозулі. А в піскових вони чомусь мешкати не бажають, кажуть, пісок набивається у пір’я. Ну і доводиться нам, муралевиним левам, підробляти. Годинник, чесно кажучи, був просторий, жилося в ньому зручно. І головне, працював я тільки по парних днях і тільки з ранку до обіду. Бо мій годинник стояв в аукціонному залі, де з молотка продавали різні речі.

— Як речі можна продавати з молотка? — не зрозумів Фімка.

— Ну, це тільки так кажуть. А насправді їх продавали з трибуни. Називали ціну, а в залі могли її збільшити — і тоді аукціонний стукав молоточком по трибуні і казав: «Один. Два. Три. Продано», якщо ніхто не виголошував ще більшої ціни. І оцей час на «один-два-три» повинен був відраховувати годинник, а точніше — я. Коли час добігав кінця, я вистрибував із піщаної воронки і горлав: «Продано! »

— Тому ти і закричав це, коли вискочив на нас із комірчини! — здогадався Фімка. — За звичкою, чи не так?

— Точно! Ну от, а потім так вийшло, що я переселився до палацу. Від мене тут, якщо чесно, не надто багато користі, у палаці ніхто нічого не продає, а зозуля в годиннику-будиночку справно повідомляє про те, що минула ще одна година. Тому я намагаюся бути по змозі хоч трохи корисним. Якби тут водилися леви, я, може, пригадав би своїх далеких предків і почав рити пастки для левів. Але леви тут не водяться.

— І добре, що не водяться, — втрутилася Розалінда. — Тобі зовсім не обов’язково полювати на них або відраховувати час, щоб жити з нами. І Меліса тобі те саме скаже.

З цими словами вона постукала в двері, над якими була виведена велика літера «М».

Двері відчинилися.

Звичайно, Фімка очікував, що Меліса виглядатиме не так, як учора: адже так, як учора виглядала Меліса, сьогодні виглядає Розалінда, і значить...

Але він зовсім не очікував, що Меліса буде як дві краплі води схожою на власну бабцю.

— А це хто такий?! — заверещала Меліса.

І тут Фімка зрозумів, що насправді він не помилився. Перед ним стояла бабця Меліси.

Розділ тринадцятий,

у якому на Сигізмунда чекають полярне сяйво і літаючі шашки

— Здається, проковтнули ви цвяхи, — флегматично зауважив примарний джентльмен. — Не помиляюся якщо, це для здоров’я живих людей не надто і корисно.

— Точно, — Брехло вже трохи заспокоївся. — Але не хвилюйтеся, — махнув він рукою, — я завжди, коли забиваю, забуваю... Цвяхи в мене льодяникові, тому нічого страшного. То що ви там казали про хлопчика?

— Я — нічого, — заявив джентльмен. — А містер Ямс казав. Сьогодні хлопчик вийшов з Будинку, Якого Немає. Коли побачити ви хочете його, то вам з’явитися належить — і негайно — у парк географічний. Найімовірніше, коли ви прийдете туди, там хлопчик буде.

— Негайно йдемо! — Брехло вставив у стіну останній льодяниковий цвях і помчав на дах, де на нього чекала повітряна куля. Вчора вона справді літала подихати свіжим повітрям і повернулася тільки пізно ввечері.

Уже залізаючи до корзини, Сигізмунд помітив, що примарний джентльмен не відстає від нього.

— У чому справа, дорогенький? — роздратовано поцікавився він.

— Пане... Відправитися б з вами я хотів. Містер Ямс сказав, що, може, вам я стану у нагоді.

(При цьому джентльмен промовчав про те, що великий детектив додав: «А Брехло стане у нагоді тобі».)

— Добре, залишайтеся, — махнув рукою Головний Порадник.

Куля помчала над містом, і там, де вони пролітали, охівці на мить завмирали і розгублено озиралися навсебіч, бо сіра куля Сигізмунда в цю мить закривала від них сонце. Але це тривало недовго, тому мало хто з них розумів, що трапилося. Може, думали вони, просто по небу пролетіла велика правова хмара.

Сигізмунд же під час польоту ухвалив одне дуже важливе рішення. Перш ніж вирушати до географічного парку, він залетить до Будинку Порадників і візьме з собою підмогу. Так, про всяк випадок.

Як ми вже казали, насправді він боявся Фімку, хоча не розумів — чому. І від цього боявся ще дужче.

У Будинку все було як завжди: літали коридорами «чапаєвські» шашки, у чиємусь кабінеті пив мракку з кухля Бульчин Жуск. Найпорядніший Порядник був настільки порядний, що навіть не мав власного кабінету, тому постійно навідувався до чужих.

Цього разу він вибрав кабінет Лонгія-Л’Оккі. Сам чарівник розсіяно блукав Будинком і щось шукав. Але ніхто не наважувався запитати, що саме, бо роздратований Лонгій-Л’Оккі міг за звичкою перетворити людину на фігурний свічник або пачку вівсяного печива і забути, як повернути назад старий вигляд, взагалі забути, що зачарував когось. Погодьтеся, неприємна перспектива.

Утім, сьогодні Сигізмунд шукав не Лонгія-Л’Оккі — Сигізмунд шукав Айо, Порадника, який був відповідальним за гвінпінів. Він спілкувався з ними, витирав сліди інею на підлозі після їхніх холодильників і підмітав лусочки, які залишалися від крокодилячих лапок, коли ті линяли (а таке траплялося тричі на рік). Ще він просив своїх підопічних іноді виконувати те, що було потрібно для збереження порядку в Охах.

Гвінпіни з їхніми холодильниками жили в спеціальному залі, розташованому в Будинку Порадників на першому поверсі. Сам зал нагадував шматочок полярних рівнин, обережно вирізаний і перенесений у приміщення разом з усім, що там є: з вітром, кригою, морем і навіть полярним сяйвом. (Узагалі ж зал був частиною славнозвісного географічного парку Охів, але про це трохи згодом). Отже, тут жили гвінпіни зі своїми холодильниками на крокодилячих ніжках, сюди ж заходив Айо, коли хтось із Порядників міста потребував допомоги цих птахів. Звичайно, самі гвінпіни не соромилися і блукали по всьому Будинку, але за