Гостi на мітлi - Володимир Григорович Рутковський

Крізь сон Степанові здалося, начебто по кімнаті хтось ходить. Він з зусиллям розплющив повіки і прислухався.

Навколо стояла глибока тиша. Від неї аж дзвеніло у вухах. Хіба що біля протилежної стіни, за буфетом, і справді чулося якесь слабке шарудіння.

«Мабуть, знадвору об стіну гілка треться, — подумав Степан. — Чи знову повернулася куниця…»

Минулого літа у них на горищі поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацікавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землі до горища і назад або зосереджено шкреблася під стріхою. Точнісінько, як оце зараз. Під осінь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лісу.

Степан вимкнув нічника і знову влігся у ліжко. Вже крізь дрімоту знову почув чиїсь легкі, обережні кроки. А ще — жалісливе буркотіння. Так міг бурмотіти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфільмі. Степанові навіть здалося, ніби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотів над самісіньким його вухом: «Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе… Ох, яке лихо!»

«Що за лихо?» — хотів було запитати Степан. Проте очі йому вже міцно стулилися, а вуста злиплися так, ніби їх змазали медом.

Через хвилину він міцно спав.

ЯДВІГА ОЛІЗАРІВНА

Рано-вранці Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зірку. На зворотному шляху, біля Чортового яру, на нього чекала Таня.

— Ну то як — підемо до бабусі чи ні? — запитала вона.

— Щось не хочеться, — відказав Степан. — Та й ніколи. Колись пізніше.

Сьогодні йому було не до старенької. З голови ніяк не виходив таємничий нічний голос. Кому він міг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та ні з ким. Батько ще вдосвіта поїхав на роботу, Василя теж немає — подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нічогісінько.

— Але ж ми вирішили взяти над нею шефство, — не вгамовувалася Таня. — Чи ти забув про це?

— Нічого я не забув, — роздратувався Степан. В голові з'явилася було якась ще неясна думка, але він ніяк не міг її спіймати. А все через це базікання.

— Підемо, Стьопо-о… — не вгавала Таня. — Ну піде-емо…

— Та відчепись ти від мене! — з серцем вигукнув Степан і відштовхнув Таню.

Дівчинка не втрималася і впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її ображено затремтіли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко піднялася, поспішно витерла очі і зашепотіла:

— І треба було тобі штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь.

Степан озирнувся. По той бік яру стояла вчорашня бабуся і не відривала від них зацікавленого погляду. Поруч з нею сидів Аристарх і водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самісінькою його головою.

— Добридень, бабусю! — гукнула Таня. — Ви не думайте… це ми просто так гралися. А до вас можна в гості?

Старенька кивнула головою, і Таня мерщій подалася до яру. Миттю перебралася на другий бік, озирнулася на Степана і махнула рукою:

— А ти чого стоїш? Йди сюди!

Степан нерішуче зробив один крок, другий і знову зупинився. В нього було таке відчуття, ніби його розривають якісь дивні, протилежні сили. Одна тягне додому і шепоче переляканими словами нічного гостя: «…аби ти знав, яке лихо чекає на тебе…» Інша тягне слідом за дівчинкою, туди, де над краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся і дивиться на нього загадковим, некліпним поглядом, від якого по спині забігали холодні мурашки.

Друга сила перемогла.

Коли він перебрався через яр і підійшов до старенької з котом, Таня промовила:

— Знаєш, Стьопо, що тільки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотіла б показати нам щось надзвичайно цікаве. Таке, що ми зроду ще не бачили… Ой! — несподівано вигукнула вона і сплеснула в долоньки. — Ми ж так і не запитали, як вас звуть!

— Кличте мене Ядвігою Олізарівною, — відказала бабуся.

Таня здивовано поглянула на неї.

— Дивне якесь у вас ім'я, — сказала вона. — В нашому селі такого ще не було.

— Це воно в мене зараз таке, — пояснила старенька, і дивна посмішка ковзнула по її тонких вустах. — А раніше я Катериною Трохимівною звалася.

З несподіванки Таня навіть рота забула закрити.

— А… хіба можна міняти своє ім'я?

— Як бачиш, можна, — відказала старенька і знову загадково посміхнулася. — А інколи навіть необхідно.

— Ніколи не чула про таке, — визнала Таня. — Нам наша вчителька…

— Ня-ав, — несподівано подав голос Аристарх і потерся об коліно старенької. Та пильно подивилася на нього і повернулася до дітей:

— Як ви думаєте, що тільки-но сказав мені Аристарх? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, сама ж відказала: — Він сказав, що пора вже йти.

— Та хіба ж можна зрозуміти, що кажуть коти? — запитала Таня.

— Інколи це вдається, — скромно призналася старенька. — Нумо наввипередки!

— Ви і це вмієте? — вражено запитала Таня. Вона, здається, тільки те й робила, що дивувалася. — А я думала, що в вашому віці можна лише ходити. Та й то з ціпком.

— Мій вік мені не заважає, — відказала старенька, і щось недобре почулося в її голосі. — Ну, раз… два… два з половиною… Вперед!

Вона підхопила рукою заполу довгої рясної спідниці і задріботіла так швидко, що Таня відстала з самого початку. Слідом за нею широким скоком подався Аристарх.

Не подобалося все це Степанові, ой, як не подобалося! І котяче нявкання, і невловимо-таємничі посмішки Ядвіги Олізарівни. Не подобалося навіть нове її ім'я. Але Степан нічого не міг з собою подіяти. Щось неухильно підштовхувало його вслід за всіма. Ось він уже обігнав кота Аристарха, ось вже Таня зовсім поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далі й далі. Відстань між ним і Ядвігою Олізарівною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв її, з жахом відчуваючи, що ноги його зовсім перестали торкатися землі.

Все ж Ядвіга Олізарівна встигла добігти до самітної хатини першою. Вона стрімко шмигонула в двері, і в ту ж мить в хаті спалахнуло сліпуче сине полум'я. За Степановою спиною перелякано скрикнула Таня, їй у відповідь глузливо занявкав Аристарх. Проте Степан навіть озирнутися не міг. Все та ж незрозуміла сила винесла його на ганок, самі собою розчинилися перед ним двері. Степан влетів до низької, закіптюженої кімнати і, неначе вкопаний, зупинився біля порога.

В кімнаті панувала напівтемрява. Праворуч, біля маленького підсліпуватого віконця, стояла широка лава з товстих неструганих дощок. Поруч з лавою — приземкуватий, з численними слідами потьоків, стіл. На ньому купчилися якісь горнятка, макітерки,