Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

І воно колись-таки настало. За кілька років.

Але все, що я пережив тоді в Нікарагуа, лишилося назавжди спогадом про мою активну участь у карнавалі життя. Це було моє справжнє свято.

І воно назавжди зі мною.

Мрією мого дитинства завжди було подорожувати. Поки мене пускали бодай до Польщі, все ж була якась позаесесерівська віддушина. Але якось і вона для мене закрилась. Було задушно в Києві і тоскно – життя ніби проминало повз мене, і великий цікавий кольоровий світ поза межі комуністичної клітки був закритий і довго здавалось, що це назавжди.

Одного разу, однак, я зрозумів, що якщо мене не пускають за кордон, то можна їхати в інший бік і побачити інший світ з другого боку – у нескінченний Совєтський Союз аж до самого синього моря, тобто Тихого океану.

Я поїхав і був правий, бо тепер туди не доберешся. Я об'їхав усі республіки Середньої Азії, побував і в Сибіру, на Таймирі, але от до Тихого океану не дістався з цього боку. Однак колись до нього таки втрапив – з іншого.

Але це зараз лиш приказка, казка моє бути попереду.

Отже, на початку «перестройки» я потрапив врешті на Кубу. Хтось там у Москві зламав ногу, і я раптом в два дні вперше опинився в Латинській Америці, на Кубі, де тоді був з'їзд латиноамериканських письменників. Я побачив багатьох дуже цікавих людей, споміж інших і Габріеля Гарсія Маркеса, і познайомився там з нікарагуанцями, зокрема з Ернесто Карденалем, поетом, священиком і революціонером. І загорівся ідеєю – поїхати в Нікарагуа. Написав довгого і патріотичного листа до Спілки письменників СРСР в Москву з поясненнями своїх революційних ідей. І дістав врешті позитивну відповідь – поїдете.

Насправді Нікарагуа ввижалась мені тоді ще не комуністичною країною, я в такій не був ніколи і хотілося побачити справжнього некомуністичного світу – з усіма борделями, секс-шопами, різними шоу й усім у нас забороненим, бо тоді в СРСР сексу не було.

У ці дні проходив пленум Спілки письменників України. Радісний і натхненний прийдешньою поїздкою до Москви, а звідти через день в Нікарагуа, – я розповідав своїм колегам-письменникам про свою завтрашню поїздку до Латинської Америки, про літературу якої я, до речі, на той час уже випустив чималу книжку.

А наступного дня зранку я дістаю дзвінок із Москви:

– Ви вже нікуди не їдете!

– Чому? – питаю я.

– Просто не їдете, і все! – відповідає мені консультант із країн Латинської Америки при Спілці письменників СРСР і вішає слухавку.

Я багато перекладав латиноамериканських письменників, багато писав про Латинську Америку, і тоді це була мрія мого життя – поїхати самому в якусь отаку країну, і не жити під наглядом, а дістати право ходити вільно містом, куди схочу.

У результаті цієї відмови я увечері ковтав гіркоту ще однієї життєвої поразки разом із горілкою в колі товаришів у себе вдома.

Врешті ми таки добряче набухались, хлопці розійшлися по домівках, а я, втомлений життям і болем образи, пішов у клозет і, не вмикаючи світла, розслабившись на унітазі, там і заснув.

Прокинувся я серед ночі і хотів вийти, але переді мною постала мурована стіна, скільки я не штовхав її, нічого не виходило. Я повернувся в інший бік – там теж була мурована стіна. Я вже чи не до крові оббиваю собі руки, і мене поймає жах – я кимось десь замурований. Врешті я намацую якусь подобу дверей, пробую їх відчинити, але нічого не виходить – враження, що двері хтось замкнув з іншого боку, і так добряче, що й не поворухнуться. Я починаю гамселити кулаками в ці двері і горлаю – відчиніть.

Ніхто не озивається – двері замкнені. Я замурований, закритий зусібіч. Чому?!

Я втомлено опускаюсь на унітаз, який намацую, вже підтягши штани і застібнувшись. І впадаю у важку задуму – що ж сталося, де я і що усе це означає.

Важко зітхнувши, я вже безпорадно й майже з відчаєм штовхаю стіну перед собою, просто сидячи б'ю в неї ногою.

І раптом це виявляються двері, які легко відчиняються – вони не були зачинені.

Я гамселив кулаками в стіни і в протилежний від дверей бік, де над унітазом в мене міститься невеличка комірчина, замкнена на просту, але міцну замикачку.

Напруга спадає – я виходжу у квартиру.

Пів на п'яту ранку. Я втомлено, але з великим полегшенням кидаюсь на ліжко і вмить засинаю із щасливим відчуттям, що мені вдалося уникнути великої небезпеки.

Згодом я таки потрапив до Латинської Америки, спершу до Нікарагуа, через півроку після відмови.

Виявилось, що хтось із наших рідних українських письменників уранці подзвонив до Москви і сказав, що мене не можна пускати за кордон, бо я неблагонадійний.

Отака от фігня, малята!

Але врешті я втрапив вже