Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук
Зорі були так близько, що, здавалось, можна дістати рукою.
З дитинства я пам'ятав таку пісеньку:
Ми ідьом по Уругваю — Ночь хоть виколі глаза. Слишни крікі попугаев І мартишек голоса.Це було якраз воно – я тому і згадав цю пісеньку – ніч, хоч очі видлубай, крутизна неймовірна!
Я йшов отак з півгодини, дивлячись у спину попередньому пішохідцю, бо по двох цією стежкою йти не можна було. Невідомо, як тут взагалі поночі можна в чомусь орієнтуватись.
Але врешті ми прибули до центру місцевих розваг.
Це була така величезна напіввідкрита клуня. Бо все було із пальмового листя – і дах і стіни, посередині був якийсь шинквас, на ньому стояв двохкасетний магнітофон і з нього лунала музика.
Це і був місцевий ресторан з дискотекою.
Ну-ну! Теж цікаво!
Ми посідали, замовили пива і почали озиратися. Музика верещала, в залі сиділо ще кілька дівчат.
І раптом я побачив за сусіднім столом отого високого гарного негра з блондинкою, яких я помітив на вулиці у Блуфілдсі.
Отакої, чого ж вони сюди приїхали?
Ми посиділи, погомоніли ще з півгодини, аж тут підходить до нас пацан, який подавав пиво, і каже, що ота пані з сусіднього столика питає, чи це правда, що ви із Совєтського Союзу. Я відповів ствердно.
– Бо вона хотіла би з вами поговорити.
Наташа – її звали Наташа – виявилась одеситкою. Я мало не впав зі стільця, коли вона заговорила до мене російською. Вийшла заміж за студента і приїхала до нього додому.
Я вже був тут близько чотирьох місяців і дещо розповів їй про місцеві звичаї і справи.
А сам думав – це ж треба! Виглядала вона на доволі потріпану курву, яка після численних пригод підчепила іноземця, щоби виїхати з ним «за граніцу».
Але він жив тут, на цьому острові!!!
Що вона тут буде робити?
Вже Блуфілдс – це жопа! А цей острів!!!
Краса неземна – але ж жити тут, вдалині від світу! Не знаю, я при всій любові до екзотики не зміг би, це напевне.
Однак на колір і смак приятелів нема, кожен дрочить, як він хоче, а я дрочу, як я хочу.
Після зустрічі з одеситкою один з місцевих заправил, який нас зустрічав, розповів мені тутешню острівну історію, яка в чомусь додала мені розуміння, а точніше нерозуміння жіночої психології.
Приїхала якось на острів відносно молода американська туристка в пошуках екзотики. Поселилась вона в якомусь бунгало, яке зняла тут на місяць, і взяла собі в помічники двох молодих хлопців – шістнадцяти і сімнадцяти років, одного – шофером, а другого прислужником.
Все було дуже добре, вони вивчали острів і всі його пляжі, їздили по острову скрізь, де тільки можна, бо вона найняла собі машину, тут все було за гроші – для туристів.
Скінчилося тим, що вони обоє її трахнули, і вона образилась і подала на них у суд. В деталях невідомо достеменно, але здається її трахнув один, потім другий, а потім вони вирішили, чого тут соромитися, і трахнули її удвох.
І тоді, власне, вона образилась.
На засіданні суда все відбувалося якось дивно, врешті виявилось, що вона не дуже то й хоче їх засуджувати, і із зала суда вони пішли утрьох разом, і потім оці два пацани трахали її ще два місяці, аж поки їй не треба було конче вертатись додому, а на цей час острів їй вже дещо спротивів і так само секс з двома підлітками, і вона з деяким сумом, але таки вибралася назад у Штати.
Історія мені запам'яталася, і в ній було важливо одне. Хоч як би приємно було трахатись у такій екзотиці і насолоджуватись пейзажами і пайсанським життям, людині, яка звикла до великого міста, одного разу це шалено набридне і вона почне тікати звідти, куди зможе.
Я знав, що це чекає і Наташу. Але то вже її справа.
Наступного дня, коли я йшов купатись, то спершу підійшов до темношкірої дівчини, яка доглядала готелик. Вона сиділа біля готелю на пляжі у затінку і невідступно дивилась у море.
Я їй кажу – що сумно тут, вдалині від світу. Там у Блуфілдсі цікаве міське життя, а тут – тоска смертна!
– Як ти це розумієш?
– Уявляю собі, як молодій дівчині хочеться на люди, у світ, а не сидіти в глушині, на острові!
– Так-так!
Вона зітхнула і знову задивилась в море. Там десь за обрієм мав би бути
