Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

розкішному багатому Ріо з чудовими будинками, ресторанами і всесвітньо відомим пляжем Копакабана, який розташований на узбережжі моря при самому центрі Ріо.

Я запрагнув дістатись цієї фавели в Ріо, довго шукав способів і врешті знайшов.

І от одного разу прийшов до мене мій провідник – студент університету, чорний як сажа, невисокий, але міцно збудований юнак.

– Нащо тобі це? – спитав він.

– Письменник. Хочу знати правду, аби писати правду.

– А ти знаєш, що це не жарт, там справді небезпечно і невідомо, що може статися.

– Знаю. Ходімо!

І ми пішли. Доїхали машиною під гору, а далі подалися пішки.

Я питаю себе тепер – що я там шукав. Насправді – нічого особливого я й не побачив. Про це можна було знати з перших кількох кроків по фавелі.

Я лиш тепер можу зізнатися – я шукав небезпеки.

Я шукав ще однієї граничної ситуації, як от було зі мною у Нікарагуа, а чи в Норільську на полюванні на оленів, чи в десантних військах, чи десь ще.

Цього можна було не робити.

Але мене вперто тягнуло туди, де себе ніби ще раз випробовуєш, а насправді почуття ризику підносить тебе на якусь висоту життєву, і ти почуваєш, що ти гостро живеш.

Таке було колись в Нікарагуа, а через десять років – в Абхазії.

Спробувати перейти межу реального, аби відчути подих того, що є по інший бік буття. Страху в мені ніколи багато не було. Було хвилювання – і відчуття гостроти життя.

Паоло здавався мені доволі простуватим. Він, здається, був у якійсь соціалістичній партії, і його соціальні переконання були прості – от у СРСР все кльово, там рівність, ми теж боремось за рівність і таке інше. Пояснювати йому про Сибір і Соловки не було сенсу.

Я промовчав, оминаючи розмову на соціальну тему, і ми пішли крутою стежкою вгору поміж убогих хатинок, з яких висипала сила-силенна різнокольорових дітей і жінок, які із здивуванням дивились на білого, що осмілився припертися сюди.

Врешті Паоло каже – міняймося місцями на дорозі. Ти йди з боку долини, а я йтиму з боку гори – он, бачиш четверо пацанів вже нас пасуть отам, ось вони ідуть над нами вищою стежкою.

Я підвів очі і побачив. Пацанам було років по вісімнадцять-двадцять, і нічого доброго їхній вигляд не обіцяв.

Я закинув сумку через плече, щоби руки були вільні, там був фотоапарат, диктофон і ще щось. Грошей небагато, документи в готелі.

Але напруження важко висіло в повітрі.

Ми вибралися на вершину фавели, я зробив там кілька панорамних знімків.

– Ходімо назад!

Врешті ми дісталися якогось сараю, над яким була вивіска «Кока-кола».

– Ходімо, нап'ємось чогось там!

Я вже нічого не питав у Паоло. Але радісно погодився, бо це був передих перед можливою бійкою.

За кока-колою Паоло балакав про погоду і всякі новини з місцевими завсідниками. Він сам був родом з цієї фавели. Коротко сказав про мене – письменник, пише про життя бідних, і за півгодини ми пішли далі вниз.

Паоло знову йшов під горою, знову аби першим прийняти бій, а я при долині, але тепер теж готовий. Треба сказати, що зараз я вже хотів якнайшвидше вниз, у цивілізацію, бо нас пасли й далі ті хлопці, підходячи чимдалі ближче.

Аж тут Паоло каже:

– Ходімо туди. Бачиш футбольне поле. Там є пару хлопців, з ними побалакаємо.

– А може, вже досить? І здуємо звідси.

– Ходімо!

Я без усякого бажання схвально кивнув головою і побрів за ним через футбольне поле, поросле вигорілою травою, до протилежних футбольних воріт, де сиділа купка якихось людей.

Ми підійшли ближче. їх було п'ятеро.

У центрі групи сидів на землі дуже засмаглий білий молодик років двадцяти п'яти, в самих шортах, з важкою золотою цепурою на шиї. Він був доволі гарний, з важкими хвилями кучерявого волосся по плечі і напрочуд спортивною поставою. Четверо інших були мулати чи негри. Вони стояли або навпочіпки сиділи коло нього.

– Це Тоні! – сказав Паоло трохи напружено. – А це письменник з України, пише про наше життя. Хоче знати правду і писати правду.

Тоні усміхнувся. Ми потисли один одному руки.

Далі розмова йшла про погоду. Власне кажучи, про дупу Марилі. І я ніяк не міг збагнути – навіщо ми сюди прийшли і чому ми про якісь дурниці тут товчемо.

Про щось Паоло говорив з Тоні – я не все зрозумів, говорили вони на місцевому арго.

– Завтра приходь! – сказав Тоні. – О сьомій вечора. Ми тобі все покажемо і розкажемо! Там перед фавелою внизу є кав'ярня. В ній Шіко тебе зустріне. Хочеш?

– Так! – сказав я мляво, бо ще не втяв, про що йдеться.

Шіко був високий, худий і дуже чорний.

Ми розпрощались.

– Тоні тут король, – сказав Паоло,