Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук

Це вабило і страшило водночас.

А поза тим на другому боці, де було узбережжя Тихого океану, знову квітла умовна місцева цивілізація.

Виявилось, що там жили нікарагуанські негри, і, більше того, розмовляли там переважно англійською мовою. Бо кілька століть тому предки нинішніх чорношкірих нікарагуанців утекли зі Штатів, ще за часів рабства, і оселились на цьому узбережжі, і так виникло місто Блуфілдс, з якого, до речі, походила моя кохана Мерседес.

Це було круто. Оскільки я розмовляв по-аглійськи також, я попросився туди.

Все було непросто, туди часом літали літаки з військовими керівниками або посилалися військові частини з важким тижневим переходом через джунглі.

Ні того ні іншого ближчим часом не сподівались, отже ідея хороша, а поїхати нема як туди.

Але ж люди якось їздять!

Я з'ясував, що до великого озера ходить часом автобус. На озері раз у тиждень пливе кораблик, така собі баржа з буксиром, а з іншого боку, там вже близько до Блуфілдса, під цей час теж приходить автобус.

То в чім справа, я вирішив поїхати сам, так, як я їздив у Естелі, в Матагальпу і Чінандегу.

Поки я збирався і з'ясовував, що, куди і як, і зібрався вже їхати, мені сказали, що кораблик цей пішов сьогодні, а наступного разу буде через тиждень.

Я дуже засумував, бо вже був готовий їхати у таку романтичну подорож через усю країну – від моря до моря.

Через два дні за мною приїхала машина, викликали мене до начальника контррозвідки Маркона, з яким я дуже заприятелював на той час і який був героєм кількох моїх оповідань.

Я написав кілька нікарагуанських оповідань ще після першої своєї поїздки в Нікарагуа, один мій приятель кубинець переклав два з них іспанською мовою, і я надрукував по приїзді їх у місцевій літературній газеті, і відтак став для багатьох своїм, і Маркой вважав мене своїм приятелем.

Я приїхав до нього в його офіс.

В революції все було просто. Звичайна кімнатка в якомусь невиразному будинку. Але це був офіс сьогодні, а завтра міг бути в іншому місці.

Маркой був родом із села, і коли я якось був у нього вдома, то виявилось, що у внутрішньому дворі у нього город і коза.

Я отетерів.

– Навіщо тобі коза?

– Я селянин, і хочу для відпочинку мати вдома щось, до чого я звик. От город і коза – і в мене ілюзія, що я на селі, а не в цьому смердючому місті.

Я чемно чекав, поки військові – їх в кімнаті було кілька – переговорять свої справи.

– Ну, що, Хорхе? Переживаєш, що спізнився на човен? Хотів би зараз бути в Блуфілдсі? Так от – цей човен захопили контрас, одинадцять чоловік розстріляли на місці, п'ятнадцять забрали в полон із собою. А решту відпустили. Як ти гадаєш – тебе би розстріляли чи забрали би в полон?

Я відчув, як повз мене промахнула хижа коса смерті, просто ніби війнуло чимось з того боку.

– Мабуть, розстріляли би, я ж із Совєтського Союзу, ідеологічний ворог…

– І я так думаю. Пиздець тобі був би напевно. Зараз би годував там раків на дні озера або ж леопардів у джунглях. Ну як тобі така нагода?

Я знизав плечима і мовчав. Війна – не іграшки і не розвага. Треба пам'ятати.

– Та ти радій, що тебе Бог береже. Ти в сорочці народився і на тобі Божа благодать. Ти ж на півдня спізнився…

Маркой був дуже релігійний. І все про мої плани знав.

– Коротше, я тебе повезу колись у Блуфілдс. Але літаком. У мене буде справа там, я тебе попереджу і поїдемо, а сам уже не рвись нікуди, якщо хочеш вернутись додому.

Але я хотів куди-небудь, навіть недалеко перейти через джунглі разом із якимось військовим підрозділом. Щоб відчути цю землю, хоч трохи так, як вони, оті, хто воює, хто вірить у революцію.

– Ти таки дурнуватий, Хорхе! – казав Маркой, – але тому ти мені й подобаєшся. Чому ти так полюбив нашу маленьку веселу і сумну країну у війні, не знаю. Але це видно. Добре, я тобі щось вигадаю. Підеш з хлопцями від Магальпи у гори, там є пост, і його треба міняти. Спеціальної небезпеки там немає, але війна – скрізь війна. Завтра поїдеш у Матагальпу, а там тебе зустрінуть.

З Матагальпи ми пішли пішки в гори. Нас було двадцятеро, зі мною двадцять один, цей загін мав замінити тих, хто вже місяць був на посту, а я мав із тими, хто вертався в місто, також вернутися назад.

Над багаттям, яке ледве палахкотіло, линули і відразу губилися чисті й монотонні голоси нікарагуанців. З ними було добре. Я був змучений переходом через гори, але не більше, ніж ці юні хлопці.

Я знову був щасливий. Я – нікарагуанець, боєць революції, я в джунглях з військовим підрозділом. Тільки наші голоси порушували безконечну тишу джунглів. Спогадів не було. Я почував себе нікарагуанцем, і зараз ніби мого власного минулого в мене не було, тільки сьогоденна реальність, цей вечір зв'язував мене з людським