Паморочливий запах джунглів - Юрій Володимирович Покальчук
І не важливо, що він – знаменитість, яка давно померла, а я початкуючий письменник і авантюрист в пошуках утраченого часу, ні, в пошуках часу взагалі, я гадаю, що часу не втратив, може, лиш заощадив його замало. Але й так незле.
Мальро був авантюристом і письменником, і тому став моїм героєм.
У романі «Королівська дорога» один з головних героїв твердить, що до сорока років люди часто помиляються і не знають, як потім позбутися того кохання. Лише той чоловік, який думає про жінку не як про додаток до сексу, а навпаки, про секс як про додаток до жінки, визрів для кохання. Тим гірше для нього.
Але є речі ще гірші. Наприклад, той період життя, коли секс цілком полонить думки підлітків. Підігрітий усілякого роду здогадами і міфами… Але головне – це не знати багато про партнершу. Хоч би яка вона була – аби інша стать. Тільки би при цьому вона не була створінням, що має ще й своє приватне життя.
Я з часом прийшов і до власних висновків і побачив, що в певному віці еротика стає особливим інструментом самоствердження, додаючись до неприйняття жодного контролю над собою, таке собі непогамовне владолюбство – не над іншими, а над своїм життям і довкіллям, як свого роду захист від світу.
«Я – це я плюс мої обставини», – писав Ортега-і-Гассет. Захист від зовнішнього світу – кругова оборона – «one man war», – я тоді жив так, думав так і справді вважав, що «війна одного проти всіх» це моє життя. Певно, що були серед цих «всіх» винятки, але їх було небагато.
Я жив у країні, де постійно наражався на небезпеку бути репресованим, упослідженим у тій чи іншій формі, приниженим державою і можновладцями, хоч би й тільки за те, що я народився і виріс у Західній Україні і не вступив до їхньої сраної партії ніколи.
Я вже пережив багато всього на той час, коли втрапив у Нікарагуа, і, може, тому ніколи не боявся смерті… Старості – так. Тоді – так. Але з часом вона почала віддалятися. Хоч роки її й наближали. І хоч Час – володар життя, я вирішив воювати з часом, хоч я вірю, що він прекрасний, але і страшний. І жорстокий. Як дитина.
Довкола чувся таємничий шурхіт – так щоночі в джунглях оживало дике життя. Я думав, і думки, що зринали в моїй свідомості, плинули десь глибоко й інакше, ніж звичайно, ніби якась невидима підземна річка. Я почував, що зараз живу, віддалений безмежними джунглями від усього світу, яким володіють лише розум та істина, і шукаю іншого сенсу якогось справді людського існування всупереч привидам, що ховалися в темряві мого совєтського життя.
Нам з Хоакіном довелося-таки відкласти нашу поїздку в гори на кілька днів, бо там було зовсім небезпечно, десь з'явилися нові загони контрас.
А врешті, коли нам дозволило військове командування їхати, раптово появився московський письменник, якого лиха для мене доля також приперла в Нікарагуа.
Мені подзвонили з посольства і наказали усіх десять днів, поки він буде тут, опікуватися ним.
Це був капєц моїм планам на певний час, але що було робити?
Появився врешті в нашому готелику високий, широкоплечий блондин з пронизливими блакитними очима, років сорока з гаком. Красавєц-мужчіна. Всі нікарагуанки і навіть нікарагуанці дивились на нього захоплено, бо його очі – небачена рідкість у Нікарагуа, та й його волосся і так далі.
Він був ніби непоганий чоловік, десь із Поволжя родом, хоч і мешкав зараз у Москві.
Потрапив він у Нікарагуа випадково, жодної мови не знав і, чого сюди приїхав, також не знав.
Але якщо приїхав, то напише щось про революцію.
Отака от хуйня була в мене на голові.
Я чемно йому показав усе і розповів, що тут і як, а за кілька днів у Манагуа я запропонував йому поїхати зі мною в Естелі, подивитись на інший світ.
Я повернувся в Естелі разом із ним, і Хоакін, який чекав мене, повіз нас наступного дня вранці в гори.
Ми поїхали у село, в ту частину, яку контролювали контрас. І провели там цілий день, не зогледівшись, як стемніло.
Ніч тихенько спустилася на гори, раптово сповивши все довкола непроглядною пітьмою. Наш джип мчав гірською дорогою щодуху, ми спускалися вниз, і лише світло фар пробивало суцільну, здавалося, темінь.
– Нас можуть зараз вбити! Ми можемо кожну хвилину напоротись на ворожу засідку, – раптом сказав хрипко Хоакін. – Ти затримався. Я ж казав тобі, нам треба виїхати звідси засвітло. А зараз все може статися. Ця територія контролюється контрас. І зараз – ніч, довкола темінь.
Я мовчав і знав, що я винен. Але не відчував страху, ані на мить, і, власне, подумав, що не боюся, бо нічого точно не знаю і не розумію, звідки можуть на нас напасти і яка може бути засідка.
А всередині – десь там дуже глибоко, ще один голос казав – ти все знаєш і все розумієш, просто не пускаєш усвідомлення небезпеки до свідомості, от і все. І тому робиш вигляд, що не розумієш. Ти просто вар'ят, придурок
