Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

на ситуацію крізь рожеві окуляри) замість єдиної думки «Я матиму погану оцінку з математики за чверть!» — з’являється низка набагато корисніших і цілком реалістичних думок: «У мене гарні оцінки з інших контрольних робіт, тож двійки за чверть не буде», «У всіх погані оцінки з цього тесту, тож справа в складності і, певно, буде змога переписати контрольну», «Наступного разу я підготуюся краще», «Варто позайматись з репетитором», «Можна попросити вчителя про допомогу після занять». А замість ще прикрішої думки: «Мої батьки страшенно розлютяться!» — з’являються такі: «Батьки знають, що деякі тести бувають дуже складними», «Батьки зрозуміють ситуацію, якщо я скажу їм, що цей тест був дуже складним», «Батьки ніколи раніше не лютилися, лише засмучувалися», «Навіть якщо батьки засмутяться, вони не сердитимуться, бо я скажу, що хочу запитати вчителя про можливість додаткових завдань, аби підвищити свою оцінку, а також що наступного разу я підготуюся краще», «Навіть якщо батьки розлютяться, наступного разу я підготуюсь краще, і все стане по своїх місцях».

Допомогти змінити, трансформувати чорно-білі переконання мають саме дорослі, які оточують дитину. Цікаво, що наших запевнень, слів та вчинків, підкріплених дитячим досвідом, цілком достатньо для того, аби переконання змінились. Тож у добру путь. І маю написати ще про те, що найкращі результати в згаданих тренінгах є тоді, коли батьки опановують відновлювальне мислення разом із дітлахами.

  Допомагати вчитись на власному досвіді

Зіна знає, що мама знає, як краще. Власне, у шістна­дцятирічної дівчинки вже не за горами випускний вечір, і мама серйозно готується. Сукня, туфлі, зачіска, макіяж, манікюр — вона про все подбала, з усіма домовилась. Кравчиня, візажистка, перукар — у всіх зарезервовано час, всім надіслано фотки-приклади то­го, як має виглядати Зіна в один з найважливіших днів свого життя.

Мама впевнена, що і вибір вишу, який вона зробила для дочки, теж є правильним та цілком обґрунтованим. Економіст — спеціальність широка, можна і бухгалтером потім працювати, і мене­джером, і навіть керівником якимось, за бажанням. До того ж ні­яких проблем і з майбутньою практикою не буде, бо мамина краща подруга — власниця маленько­го магазину і Зіна там на нескладному матеріалі та за допомогою досвідченої бухгалтерки всього на­вчиться.

Єдине, що не дає мамі спокою, — це Зініна не­готовність до життя. Скільки можна на кожному кроці питатись порад? Нещодавно взагалі ошелешила — запитала, з ким з хлопців іти на випускний. Ні, ну мама, звісно, порадила, що з Данилом, бо він з гарної сім’ї, у його тата автомобільний салон і в разі чого Зіночка там за фахом і влаштується. Але ж сам підхід до життя, сама постановка запитань: «Мамо, мені якось ніхто не подобається…», «Не знаю, яку зачіску, усі гарні…», «Університет? Обирай сама, я звідки знаю…»

«У мене таке враження, що вона не знає, що на сніданок їсти! — жаліється мама. — А попереду доросле життя. Одна справа — в школі з вчителями домовитись, завдання перевірити, з хуліганами розібратись, бутерброд спакувати. Але зараз усе-­усе має робити сама. Звісно, я готова допомогти в тому, де в мене досвіду більше, і завжди підкажу, навіщо їй власні шишки набивати? Але ж не можна все на мене скидати! Предмети ЗНО я їй потрібні вибрала, виш знайшли, напрямок є, кажу — іди, давай! А вона мені — не знаю, не певна, боюсь, не готова…»

До речі, Зіна — дуже красива дівчинка. Але вона, як не дивно, цього не розуміє й думає, що хлопці до неї чіп­ляються «як до всіх». Мама Зіни завжди вважала, що зовнішність не головне, а з лиця води не пити.

Пам’ятаєте безсмертне «розумні вчаться на чужих помилках, а дурні — на власних»? У різних варіантах ця народна мудрість переказується батьками дітям, особливо в контексті того, що ми, дорослі, мовляв, мудріші, гулі собі вже понабивали, тож не варто робити те саме, слухайтесь нас, робіть, як радимо, і будете застраховані від власних помилок. Що ж… Хотілось би сказати, що мудрість мудрістю, однак дані наукових досліджень та досвід психотерапевтичної практики свідчать про зовсім протилежне. Чужий досвід завжди лишається чужим, а відсутність власних гуль призводить лише до страху їх набити, і через це до безініціативності, неготовності до нового, шаблонного мислення та загальної тривожності перед майбутнім.

Колись один з моїх університетських колег так і говорив: «Хотів би я побачити хоч одного розумного, навченого на чужому досвіді. Одні нещасні з комплексом відмінника». А ще одна його цитата про те саме: «Інтелект є — розуму нема». І ще одна для підсумку: «У народній мудрості, на жаль, є добрячий кусень народної глупості». Можливо, зарізко, але правда в тому є. Працюючи зі студентами, ми повсякчас зустрічаємось з «нещасними з комплексом відмінника», тими, у кого «інтелект є, а розуму нема». Вони відвідують усі заняття, читають усі книжки, роблять усі домашні завдання і блискуче цитують підручники. При цьому вони мають величезний стрес на сесіях, страждають на соціальну тривогу, не здатні домовитись з викладачем, якщо щось десь пропустили, і просто не витримують будь-яких форс-мажорів. А ще з ними не цікаво. Читати пари в групі, де переважають такі студенти, — суцільна мука. Усе, що ти не скажеш, буде записано й дослівно повторено, жодного заперечення, жодної незгоди, жодної дискусії. І причина лише одна: вони не мають власного життєвого досвіду, не робили і не виправляли помилок, їхній соціальний інтелект, той, що мій колега називає «розумом», спить, бо вони ніколи й нічого не робили самі — не вирішували конфліктів, не спокутували провини, не виправляли помилок. Університетські викладачі для них ті самі батьки, які «знають, як краще».

У цьому сенсі є цікавими дослідження Інни Загурської. Український психолог, вона вивчала розвиток здібностей у молодших школяриків. У своїх дослідженнях порівнювала діток зі звичайних класів загальноосвітніх шкіл та дітей, які вчились за схемою розвивального навчання. Його особ­ливість у тому, що діти не сидять окремо за партами і не виконують окремих завдань після того, як їм дали приклад розв’язання цих завдань. Дітлахи сидять в групках і так і працюють. А ще вони мають самостійно, оцією своєю командою, відшукати відповідь на щось, розв’язати якусь задачу чи вирішити якесь завдання. При цьому вони можуть ставити запитання чи щось підчитувати у книжках. Потім представляють своє рішення, обґрунтовують його, і лише після цього вчитель дає їм нові знання, вони знову пробують шукати відповідь, знову обґрунтовують її. І лише після цього вчитель показує варіанти розв’язання, якщо такі лишилися поза увагою дітлахів. Як бачите, відмінність між класичним і розвивальним навчанням у наявності опори на власний досвід та можливості виправляти свої помилки. Так от, дослідниця отримала вражаючі дані про те, що здібності, пізнавальні й творчі, а також мотивація пізнання в малюків з розвивальних класів були не лише вищими, ніж у тих, хто вчився в звичайних класах, але й значно вищими, ніж у студентів-третьокурсників місцевого вишу.

Сама система розвивального навчання, яка впрова­джується в окремих українських школах, базується на ідеях ще радянських психологів та педагогів Данила Ельконіна і Василія Давидова, основна з яких, якщо відкинути зайві слова, звучатиме так: освіти не існує, існує лише само­освіта, і кожна дитина до неї здатна. Сам процес організовано в такий спосіб, що в ньому обов’язково має бути присутній власний досвід дитини, її особисті спроби віднайти рішення, а також її