Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

будувала сходинки з дерев’яних кубиків та просила розкласти на них паперових ляльок. Ляльок ми малювали разом — це були одногрупники з дитсадка. Звісно, малюнки були далекими від оригіналу, однак діти чудово ідентифікували своїх ровесників за рахунок якихось деталей. Приміром, Олі домальовували резинку-метелика у волосся, Артему — сині туфлі. Розкласти ляльок треба було за принципом «чемні діти — на найвищій сходинці; нечемні — на першій». Гралися ми в це напередодні свята Миколая, тож концепт чемності проговорювався в дитсадочку чи не щодня, а отже, усіма розумівся добре. Цікаво, що менші діти майже не користувалися проміжними сходинками (їх було чотири) і всіх своїх друзів розкладали на дві групки: чемні — нечемні. Цьогорічні ж випускники ставилися до завдання геть інакше — на крайніх сходинках було найменше ляльок. Загалом процес диференціації для 6-річних виглядав приблизно так: обиралися найчемніші та найнечемніші малюки, клалися на крайні сходинки, а інші розкладалися поміж ними з примовками: «Лєна загалом чемна, тільки не спить удень», «Олесь не їсть борщу, але не смітить на столі», «Руслана швидко бігає і штовхається, але має багато кіндерів і дає гратися»… Цей маленький експеримент — гарна ілюстрація того, як наро­джуються нюанси та зникає полярність мислення.

На жаль, подекуди бачення людей та світу в крайніх тонах показують і старші діти та дорослі. Вони ніби застрягають або вертаються назад у своєму розвитку в той час, коли все сприймалось однозначно, але причини тут, звісно, не в недостатності досвіду чи незрілості мислення. На чорно-біле мислення нас переважно штовхає дискурс, про який я вже не раз згадувала. Ті змісти, які оточують нас у спілкуванні та інфопросторі.

Сашкова бабуся-прокурор, з якою ми стикнулись в історії на початку розділу, і є дискурсотворцем для хлопця. Вона свою чорно-білість отримала в професії, адже повсяк­час мусила зважувати добро і зло, ухвалювати вироки, визначати наявність чи відсутність злочину, у всьому та усюди вбачати переконливі докази. Хлопчик же унаслідував цей спосіб світосприйняття, заразився ним. Для мене особисто ця невигадана історія (імена та інші деталі я змінила, бо герої дозволу на публікацію не давали, а отже, не мають бути впізнаваними) стала особливою ілюстрацією того, як ми впливаємо на наших дітей. Моя колега, читаючи цей уривок, пожартувала, що це цілий сюжет для трилеру «Обережно! У бабусі на канікулах».

Не знаю, як щодо трилеру, але дослідження свідчать, що людям, які мають чорно-біле мислення, важче знаходити спільну мову з оточенням, відновлюватись після стресів та будувати кар’єру. До того ж вони є в групі ризику щодо депресії, розладів харчової поведінки (здатності підтримувати здорову вагу) і тривожних розладів.

Що робити? Сучасні дослідники все частіше пишуть про так зване відновлювальне або опірне мислення (resilience thinking) — спосіб сприйняття світу, людей та їхніх вчинків як складних і непередбачуваних, готовність припускати різні варіанти розгортання подій та відмова від ярликів і однозначних оцінок. Дуже популярним це поняття є в сфері екології та охорони здоров’я. Власне, йдеться про те, що якщо думати у стилі «resilience», то на противагу чорно-білому світосприйняттю це означає готовність відмовитись від будь-яких упереджень, готовність прийняти нові погляди та готовність спричинювати продуктивні зміни. Людина, яке не вішає ярликів «все погано» або «все добре», бачить, що «все можна змінити на краще», і розуміє, що спричинити ці зміни може саме вона. Така людина не буде впадати в депресію, надмірно тривожитись за своє здоров’я, клясти міську владу за неприбрані вулиці — вона буде змінюватись і змінювати світ. Діти, що демонструють відновлювальне мислення, швидше адаптуються, не мають проблем у спілкуванні, легко опановують нові діяльності та загалом є більш життєрадісними.

Автори розробляють спеціальні тренінгові програми для студентів, а також дітей і підлітків, спрямовані на те, щоб стимулювати розвиток такого відновлювального мислення. Наприклад, Конні Вайндер з колегами в межах такої програми допомагає дітям відмовитись від сприйняття «доб­ре—погано» і за рахунок цього навчитись кількох важливих речей — творчо вирішувати проблеми, рухатись до мети, незважаючи на перешкоди, бути гнучкими у своїх рішеннях та вчинках, бачити різні точки зору та бути готовими вчитися новому в будь-який час. Це тренінг, де дітей занурюють у діяльність, у якій допомагають вирішувати різні маленькі проблеми саме в такий спосіб — за допомогою прийняття нових нестандартних рішень, покрокового досягнення мети, зміни стратегії та прийняття різних пропозицій у русі до цієї мети, а також навчання новому під час діяльності, отримання нових знань і розвитку навичок.

Загалом заважають навчитись таким корисним для життя і відчуття його якості речам саме переконання, які змушують сприймати світ чорно-білим. Усього виділяють три групи таких переконань. По-перше, ставлення до майбутнього, яке треба змінити з песимістичного або фаталістичного (замість «все пропало» та «будеш двірником») на оптимістичне («все буде добре», «ти завжди маєш вибір»). По-друге, ставлення до власних сил та можливостей. Тут треба перемкнути тумблер з безпорадності («криві руки», «дай краще я зроблю») на компетентність («ти зможеш», «твої можливості ростуть»). По-третє, уявлення про власну життєстійкість. Їх треба підтримувати та розвивати. Важливо вселити віру в дітей у те, що вони не є іграшками долі, а можуть контролювати власне життя, впливати на нього та змінювати його.

У цьому році мені пощастило бути науковим редактором однієї цікавої і корисної книжки, яка має назву «Підтримка учнів, які зазнали травми». Сама книжка є описом програми занять, спрямованих на допомогу дітям, які у своєму житті стикалися з травмою — скривдженням в родині, булінгом (агресією з боку однолітків), дорожніми пригодами, пограбуванням, медичними процедурами, які лякають, тощо. Ця програма, розроблена та перевірена на дієвість американськими психологами, крім інших, містить чудові завдання на розвиток корисного мислення та подолання чорно-білих депресивних шаблонів світосприйняття, які, на жаль, є у дітей, що зазнали травми.

Поділюсь однією з вправ для того, щоб показати, якими простими і дієвими можуть бути психологічні інструменти. Отже, дітям спочатку пояснюють різницю між корисним і негативними думками. Їм кажуть щось на кшталт: «Уявіть, що ви написали тест з математики, який виявився дуже складним. До того ж ви слабко готувалися й тому отримали лише 63 бали зі 100. Вам спало на думку: “Я матиму погану оцінку з математики за чверть! Мої батьки страшенно розлютяться!” Це некорисні думки, оскільки вони псують настрій, змушують засмучуватись і уникати зустрічі з батьками». Після того дітям пропонують та допомагають знайти інші, корисніші думки і в такий спосіб опанувати новий стиль мислення. Дітям не дають цих думок готовими, а просять подумати і, по-перше, перевірити ці думки як факти: «Звідки я знаю, що це правда?», «Чи таке траплялося раніше?», «Чи таке траплялося з іншими?» По-друге, їх просять подумати над іншим можливим варіантом розвитку подій: «Чи можна на це подивитися якось по-іншому?», «Чи є інший варіант того, що може статись?», «Як би я хотів, щоб все відбулось?» Зрештою, дітям пропонують припустити, що найгірше може статися, якщо думка виявиться правдою і щодо оцінки за чверть, і щодо реакції батьків, та поміркувати над тим, яким тоді має бути план дій.

У результаті такої роботи (зауважте, що дітей ніхто не вводить в оману і не пропонує дивитись