Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

Ще одну клієнтську історію хворобливої батьківської вимогливості розповіла моя колега. Від її клієнток, підлітків дівчаток-двійняток, тато вимагав повного звіту за всі витрачені кишенькові кошти. День у день діти, а також їхня мама, яка не працювала та опікувалась домом, мали записувати в спеціальний зошит усі свої витрати, докладати туди чеки та використані квитки. Дівчатка ж пручались, їм було неприємно доклеювати чеки, у яких значилося «гігієнічні прокладки», до того ж тато забороняв купувати лаки для нігтів чи ароматизовані блокноти для записів, без яких немислиме дівчаче існування. Дівчатка збунтувались — тато прикрутив гайки і повністю позбавив їх кишенькових грошей, вирішив усе купувати сам і виключ­но в разі потреби. Красиві та вже розквітлі п’ятнадцятирічні дівчата знайшли спосіб мати власні кошти, підробляючи піджейками у вечірньому клубі. Татова фантазія домалювала до цього заняття проституцію та наркотики, і дівчат зачинили під домашній арешт. Закінчилася історія втечею з дому, пропуском цілої чверті навчання й тим, що одна з сестричок стала жити на утриманні старшого чоловіка, а інша мала нервовий зрив і кількамісячне перебування в психіатричному стаціонарі.

Як відчути, зрозуміти та не перейти межу або як віднайти критерії, які свідчать про те, що вимогливість не буде на користь та починає шкодити дитині? Визначитись тут не так вже й просто. Адже ми вимагаємо чогось від дітей зовсім не з метою зломити волю. Переважно це бажання вберегти дитину від неправильних вчинків, допомогти досягти чогось або виховати певні риси характеру.

Індикатором того, що палиця невдовзі перегнеться та зламається, є заступання за психологічні межі дитини, посягання на той простір контролю та самоконтролю, який має належати їй самій. Я часом пропоную батькам такий собі алгоритм або інструмент, щоб визначити цей водорозділ та змінити ситуацію. Усього чотири простих кроки: перший — написати перелік вимог та правил, які є обов’язковими в родині; другий — позначити спосіб контролю цих правил; третій — подивитись, які вимоги найчастіше порушуються, а правила не виконуються; четвертий — якщо найбільше проблем виникає з тими вимогами, які контролюються найслабше, варто посилити контроль, якщо з тими, які контролюються найбільше, — аларм, треба думати над способом зниження контролю або послаблення вимог. Отже, індикатор надмірності вимог — їх постійне порушення за високого ступеня контролю.

Що відбувається з Сергійком і чому його мама, а також, імовірно, дружини інших чоловіків цієї родини мали відчуття «перекритого кисню»? Саме так — надмірність вимог та завелика сила їхнього контролю. Описана мною історія є доволі типовою для родин, у яких виховують «сильних особистостей». Від дітей вимагають речей, які мають загартувати їх, розвинути фізично, культурно та психологічно; їхні реакції, поведінку та вчинки повсякчас контролюють та оцінюють з точки зору правильно-неправильно; їм дають обов’язкові для виконання поради, що робити, з ким дружити, як розцінювати події та ставитись до людей. Власне їхній життєвий світ суворо регламентують, не залишаючи в ньому і клаптика простору, вільного для думок, бажань чи дій самої дитини. Виходить така собі в’язниця з ідеальними умовами для особистісного розвитку.

Діти реагують по-різному. Спочатку це може бути покора, намагання відповідати високим стандартам, захоп­лення розумом, мудрістю, силою, прикладом дорослих (читай «тюремників»), бажання отримати їхню похвалу. Але з часом діти починають відчувати тиск цих самих вимог (читай «колючий дріт»). Тут кожен буде реагувати по-своєму, хтось бунтуватиме, хтось хворітиме, хтось втікатиме, хтось коритиметься. Власне, покора, певно, остання і найгірша стадія. Ідеться про те, що опір зламано, а отже, зламано здатність окреслювати й боронити свої межі, здатність мати та відстоювати власну думку.

Дані досліджень щодо наслідків надмірної вимогливості у вихованні дітей умовно можна поділити на дві групи — це безпосередні, короткострокові та довгострокові наслідки. І якщо безпосередні ефекти надмірної вимогливості можуть бути позірно позитивними, наприклад чемність та слухняність, то вже в короткостроковому періоді (зазвичай уже за півроку-рік після підвищення вимог) починають з’являтися перші небажані прояви. Так, Лаура Маркхем, авторка відомої в Штатах книги «Щасливі батьки — щасливі діти», вказує на цілу низку поведінкових проблем у дітей, які ростуть в умовах високої вимогливості, — це насамперед проблеми з самоконтролем та дисципліною, образи та порушення меж інших, неслухняність, спалахи гніву, депресивні стани, брехливість. Щодо віддалених наслідків, які можуть з’явитися за кілька років і розквітнути в період юнацтва та дорослості, то, напевно, найповніший перелік пропонує Гвен Девар на своєму одному з найпопулярніших в світі сайтів для батьків «Parenting Science» (наука батьківства). Авторка, крім інших наслідків непомірної вимогливості, які з’являються вже в підлітковому віці та істотно впливають на якість дитячого життя, називає слабку соціальну компетентність, нездатність встановлювати та підтримувати дружні стосунки, неможливість займати лідерську позицію та вести за собою людей, низька популярність у соціальному середовищі, а також проблеми з самооцінкою.

Чому так? Відсутність бодай найменшого простору для маневру та щоденна потреба відповідати жорстким вимогам спочатку справді діють. Дитина намагається йти шляхом найменшого опору та виконувати все, що приписано, — бігати вранці, вигулювати собаку, займатись з репетитором, читати приписану кількість сторінок… Вона виконує вимоги — її не карають, а навіть заохочують послабленням повідки, дають можливість хоч трохи, але мати бажане — мультики, спілкування з друзями, гуляння до десятої… Дитина росте, вимоги не слабшають або й зростають разом з нею, але так само росте і потреба у вільному від батьків власному просторі. З’являються перші проблеми з поведінкою — спроби вибороти право на свободу, які за відсутності конструктивних можливостей виглядають як бурхливі протести, брехливість, вчинки наперекір, втечі тощо. Порушується емоційна регуляція. Оскільки діти повсякчас мають неспокій і тривогу, через небажання й надалі коритися батькам вони впадають у депресії, закриваються в собі або гніваються, агресують, може дійти до бійок і неприхованих образ. Ця поведінка, спровокована надмірною вимогливістю в родині, виходить за її межі — порушуються стосунки не лише з батьками, а й з іншими дорослими та ровесниками. Невдовзі з’являються й віддалені наслідки. Юнаки, які мають досвід авторитарного виховання, так і не розвивають навичок самоконтролю, а боронити свої межі можуть лише в неадаптивні способи, зокрема агресивного протистояння чи занурення в себе і відмови від спілкування.

Думаю, що я навела достатньо аргументів щодо надмірної батьківської вимогливості, однак заради справедливості маю написати й про те, що є дослідження, які свідчать про позитивний бік вимогливого (однак не надвимогливого) виховання. Зокрема, у китайській, а особливо японській культурах чітке слідування правилам та традиціям, якого вимагають від дітей, вважають фактором, який призводить до більшої дисциплінованості, продуктивності та соціальної поваги в майбутньому. По-перше, думаю, що це більше соціокультурний, ніж психологічний феномен, а по-друге, цікаво, як почуватимуться та поводитимуться діти, що виросли в умовах жорстких традицій поза межами своїх країн та середовищ? У цій темі для мене більше запитань, ніж відповідей, але те, що я знаю напевне: кожен з нас, батьків, має віднайти баланс, який допоможе не порушувати особистих меж дитини, але водночас встановити інші межі — безпечного та уважного ставлення до інших.