Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі? - Вікторія Валеріївна Горбунова

Бути стійким до стресу, витримувати напругу, лишатись працездатним в складних ситуаціях та йти до мети, незважаючи на перешкоди, — важлива здатність. Однак не менш важливою є й інша — вміти відходити після стресу, поновлювати сили та рухатися вперед з новим поглядом та навичками. Здобуття корисного досвіду за не­сприятливої ситуації — важлива умова психологічної відновлюваності. Ідеться про те, що людина не лише витримує стрес чи переживає його — вона здобуває новий досвід, новий спосіб сприйняття, нові навички, вона ніби отримує щеплення стресом і стає більш адаптивною та менш вразливою до подібного в майбутньому.

У позитивній психології як напрямку, який орієнтується на вивчення позитивних сторін людської природи (особливостей і якостей, які сприяють подоланню проблем та побудові щасливого життя), активно досліджується психологічна відновлюваність людини — resilience. Наводжу поняття англійською, бо серед психологів немає одностайності в його перекладі, і через це виникає плутанина і в розумінні як слова, так і явища. Буквально йдеться про пружність, здатність речовини повертати собі вихідну форму після деформації. Натисніть на кухонну губку або навіть подушечку власного пальця — вони прогнуться, але за якийсь час знову повернуть собі форму, а от пластилін не відновить форми. Психологічний сенс поняття — здатність відновлюватись, але йдеться не стільки про повернення до психологічного стану, який був до стресу чи складних умов, а про процес, у якому людина не лише повертає собі форму, а й знаходить новий, ефективний, адаптивний, продуктивний, конструктивний спосіб реакцій та сприйняття дійсності. Психологічно відновлювальні люди швидко приходять до тями після стресу, а також набирають нового досвіду, який робить їх гнучкішими, адаптивнішими, пристосованішими.

Так, мій маленький син поки що не є особливо стресостійким, він бурхливо реагує на будь-що, що йому не вдається або здається неправильним, обмежує його бажання, завдає болю чи неприємностей. Сльози, опір, розкидання речей, стискання кулачків та інші бурхливі реакції — перше, що я спостерігаю за ним у більшості стресових ситуацій. Однак за дуже короткий час він знову перебуває в гарному настрої, більше того, робить висновки і намагається не повторювати дій, які призвели до попередньої невдачі. Так, нещодавно я побачила, як він бавиться доволі дорогим годинником, виміняним у друга на якісь деталі від «Лего». Була неприємна розмова зі сльозами й пручанням про те, що годинник доведеться повернути. У результаті обмінні операції стали або робитись на короткий час (лише в садочку), або узгоджуватись зі мною та іншою стороною, або й приховуватись (це якщо дуже хочеться, а впевненості, що дозволять, нема). Над тим, що робити з останнім, я ще думаю, однак мій малюк не лише швидко відійшов від стресу, пов’язаного з необхідністю повернути щось, що дуже подобається, але й знайшов для себе кілька стратегій, як чинити в подібних ситуаціях надалі.

Одне з перших досліджень психологічної відновлюваності здійснила Еммі Вернер, і стосувалося воно гавайських дітлахів, більшість з яких, незважаючи на бідність, хвороби та загальну жорстокість у середовищі, де вони зростають, швидко відновлювались, лишались привітними, не демонстрували агресивної поведінки, могли підтримувати стосунок, а в майбутньому будували нормальне життя та досягали успіху.

Цікаво, що психологічна відновлюваність залежить насамперед від ресурсів, які має людина, а також вміння бачити їх і користуватися ними. Саме ресурси, а це все, що додає в життя позитиву, — підтримка друзів та рідних, наявність хобі, вміння підтримати свій настрій піснею, танцем, медитацією, спогляданням сходу сонця чи смачною їжею — посилюють здатність до психологічного відновлення. Важливо, що за браку одних ресурсів їх можна поповнити іншими, а отже, підтримати свою відновлюваність та стимулювати її.

У керівництві Американської психологічної асоціації за 2014 рік, яке має назву «Дорога психологічного відновлення», ідеться про основні способи розвитку психологічної відновлюваності: підтримка гарних стосунків з родиною, друзями та оточенням; відмова від погляду на кризи й стреси як невирішувані проблеми; прийняття обставин, які не можна змінити; постановка реалістичних цілей і рух у бік їх досягнення; готовність до рішучих дій в складних ситуаціях; розвиток впевненості у своїх силах; позитивні очікування від майбутнього; а також турбота про власне тіло, особистий та духовний розвиток.

При цьому кожна наукова чи науково-популярна стаття, присвячена психологічній відновлюваності, акцентує увагу читачів на тому, що ні дитина, ні дорослий не зможуть швидко відновлюватись та рухатись уперед без аутентичного прийняття себе, довіри собі самому та своїм здібностям. Кожен, хто є надміру самокритичним, невдоволеним собою, своїми знаннями та вміннями, кожен, хто скептично ставиться до можливостей власного розвитку та змін, ризикує опинитися в ситуації пластиліну, який сам не здатен відновити форми. І навіть якщо за допомогою чиїхось рук цей пластилін і позбудеться вм’ятини, то чи є це відновленням — велике запитання.

Оленка вихована й чемна дівчинка. Вона вже другокласниця, незважаючи на те що їй лише шість. Батьки ще дворічною віддали дочку в школу раннього розвитку, і вже в три вона складала літери у слова, а в п’ять вільно читала, додавала в межах ста й трохи знала англійську. Тримати її вдома не було жодного сенсу, тож уже в п’ять Оленка сіла на шкільну лаву. Загалом дівчинка не має якихось особливих проблем — вчиться нарівні з іншими, додатково ходить на танці й в басейн, час від часу бавиться зі своїми кузинами-ровесницями.

От тільки вчителька почала жалітися на рап­тові напади агресії, каже, що Оленка буває сама на своя. Може ляснути дверима й вибігти з класу, може розкидати книжки або й просто жбурнути в когось з дітей, нещодавно покусала однокласника. Якихось особливих причин класовод не бачить, усе ніби як за­звичай, діти як діти: щось з’ясовують, про щось сперечаються — і раптом Оленці дах зносить. Достатньо якогось слова в її бік, і це навіть не прізвисько чи образа — звичайне «посунься» від когось, хто хоче пройти до свого місця. Оленчин гнів — наче тліле багаття, у яке влили бензину, — розгоряється за мить за найменшого приводу. Чим далі, тим частіше.

Батьки дивуються. Вдома Олена ніколи навіть голосу не підвищить, завжди і подякує, і перепросить. Якщо ж їй щось заборонено або в чомусь відмовлено, ніколи не збурюватиметься. Мовчки віді­йде і займатиметься своїм. Та вона навіть не плаче ні якщо за­б’ється, ні якщо загубить чи зіпсує щось. Тато цим страшенно пишається: «Дівча дівчам — а справжнісінький пацан!» Олену змалку вчили, що «ласкаве те­лятко дві матки ссе». Завжди казали: «Опануй се­бе», «Зітри сльози». Батьки трохи злі на шкільну психологиню, яка щось там торочила їм про приду­ше­­ні емоції, неправильне виховання, емоційну грамотність… Нічого в Олени не пригнічено, а грамотніша вона точно за ту психолога буде. А виховання — то нічого поганого вони своє дитя не вчили. Хіба ж це неправильно — позбавляти солодкого за дурні сльозі, погані слова чи іншу поведінку, хіба неправильно вчити чемності й стриманості?

«Мене завжди цікавило, — якось закинув мені один знайомий, — що ви, психологи, думаєте, коли радите звільнити емоції? Певно, у тих, хто вас слухає, зриває дах! Уявляю, якби я звільнив усе, що маю на душі! Ото б мішок розв’язався!