Без втрат не вийти - Вадим Володарський
Ресторан із відмінною кухнею порадили, звісно ж, клієнти, які бували у місті вже багато разів. Він був майже у центрі, на вулиці під назвою Медична, на першому поверсі невеликого готелю. Дорогою до нього Вікентій знову набрав номер Ніки:
-Я приїду. Але це буде ближче до опівночі, - сказав, та почув:
-Добре. Це добре, бо я без тебе…
-Не хвилюйся. Я приїду, й вирішимо, що робити…
-Я не знаю, що робити. Він … розпочав щось таке… Я не знаю, що це означає. Можливо, ти розберешся… Але…
Тон Ніки зараз аж надто нагадував тон Томи вчора, коли її звичний світ розсипався на шматки. Але Ніка – не дівчинка-підліток, вона – ділова жінка та творча натура. Що ж налякало її так, що вона попрохала перервати відрядження?
-Добре, давай не телефоном. Я приїду… Це буде пізно, ти лягай спати. Завтра розберемось…
-Ні, я тебе дочекаюся! Може, зустріти?
От не вистачало ще, подумав Вікентій, їй у такому стані за кермо…
-Я приїду сам. Та раджу все-таки відпочити…
-Хіба ж я засну? – Дійсно, сталося щось надзвичайне. Але вона все-таки розуміла, про що просить. – В тебе … неприємностей не буде?
-Ні, я організував усе так, щоб … справи не постраждали.
-От і добре. Вибач, що я тебе зриваю, але…
-Я зрозумів. Добре, поговоримо, як приїду.
Через кілька годин, коли Вікентій Невмер-Голова вже сидів у кріслі першого класу швидкісного потягу, що відходив від вокзалу к Кам’янському, «Соната» набирала швидкість по трасі у напрямку Дніпра. Їм потрібно було проїхати увесь обласний центр, щоб опинитися на автомагістралі, що вела до Харкова. Навігатор проклав маршрут, і Денис вирішив проїхати його якнайшвидше. Замовлений номер у харківському готелі здавався бажаним притулком після такого дня, добре хоча б, Вікентій Максимович сам проїхав за кермом частину шляху.
-Буває, - сказав Сергій Борисович на задньому сидінні.
-Сподіваюся, ми не втратимо нашого адвоката, - пожартував Павло Данилович. – Нам ще потрібно довести усе це до кінця. – Він чудово розумів, що Денис передасть шефові цю розмову, і той зрозуміє, що клієнти готові зрозуміти його раптовий від’їзд, раптову зміну планів, тим більше, що адвокат придумав, як зробити, щоб плани змінилися якнайменше. – Що ж там сталося..?
-Та знаю я, що ти хотів усю дорогу Вікентія розмовами про джипи свої мучити! – розсміявся Сергій Борисович. Але не…
За мить до цього Денис виїхав у ліву смугу, - дорога у цьому місці мала по дві смуги у кожному напрямку, та розділювальну смугу між ними, - щоб випередити якісь «Жигулі». Стрілка спідометру «Сонати» ледь перетнула позначку 120, й у цей момент перед очима водія «Жигулів» сріблястий седан, що тільки-но випередив його, перетворився на вогняну кулю, а потім вибухова хвиля вдарила по авто, зносячи його з дороги та перевертаючи. Літній чоловік, що їхав до родичів, майже не постраждав, та, коли приїхали поліцейські, розповів їм, що бачив.
Але що могли пояснити його показання? Зрозуміло було, що сріблясте авто із київськими номерами вибухнуло під час руху, й, хоча експерти за залишками одразу встановили, що працювало воно на скрапленому газі, вибух був занадто сильний для балону. Він лише додав сили вибуху та пожежі, що послідувала за ним, тому троє людей, які знаходилися у салоні, не мали шансів не те, що вижити, а навіть бути упізнаними без проведення генетичної експертизи.
Вікентій не мав про це жодного уявлення. З потягу він двічі телефонував Денису, але телефон того був поза зоною зв’язку. Знизавши плечима, він подумав, що, напевно, на трасі, якою вони їдуть, не всюди є мобільний зв’язок. Навіть в нього самого під час цієї подорожі кілька разів зникав сигнал. Що ж, нічого термінового немає, зателефоную завтра, подумав Вікентій. От тільки як убити час? Якби передбачав, що доведеться їхати потягом, - хоча б книгу прихопив у дорогу…
Додому він дістався, як і передбачав, близько опівночі. Вийшов з таксі, відчинив за допомогою телефону двері під’їзду, піднявся ліфтом на четвертий поверх. Та не встиг ще вставити ключ до замка, як двері відчинилися. Ніка кинулася чоловікові на шию, - він і не помічав раніше за нею такої поведінки. Але обійми ці були проявом не лише кохання, ні, - у них, розумів Вікентій, був страх… Але тут же тихим голосом Ніка попередила, що Тома вже спить. Цьому дивуватися не доводилося, він знав, що донька усе життя була «жайворонком».
-Добре, тоді ми йдемо на кухню. Перехопимо щось, і ти мені розкажеш, що ж там сталося…
-Добре. Тільки ми із Томою повечеряли, - внесла корективи Ніка.
-Ну, тоді ти, сподіваюся, не образишся, якщо я повечеряю сам. Бо мені не вдалося. Хоча пообідав смачно. – Вікентій вважав, що увагу дружини потрібно на щось переключити. – Колись, якщо будемо разом у Кам’янському, потрібно буде зайти до того ресторанчика…
Але таке припущення не справило, всупереч тому, як бувало зазвичай, на Ніку враження. А тому, коли вони сіли за стіл на великій кухні, він спитав:
-То що ж сталося? Я розумію, просто так ти б не просила мене кинути все…
