Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-Так. – При погляді на дружину Вікентій розумів, що означає вираз: «сама не своя». Бліде обличчя, і кожен рух… Ніби поєднував невпевненість зі страхом. – Я сьогодні спочатку попрацювала трохи … над проектом виробництва, ну, ти знаєш. Потім ми із Томою поїхали техніку купувати, як домовлялися.

-Так, вона мені вже надіслала, що я просив. Тож, усе працює. Що купили, до речі?

-Айфон «про» та ноутбук, «Самсунг», щоправда. Я «Еппл» пропонувала, але Тома відмовилася, сказала, що їй на «віндоуз» працювати звично…

-Так, красиво жити не заборониш! – Вікентій вважав такий  смартфон для школярки зайвим, хоча… Гірше від того не буде, й вони можуть це собі дозволити. – Ну, добре… А далі що?

-А далі – повернулися. Тома пішла із обновками розбиратися. А я свій телефон на зарядку поставила. А старий, той, у якому російська сім-картка, для цього з неї зняла. Ти ж знаєш, він в мене залишився… Дивлюся, а там два повідомлення. Одне тільки-но прийшло. Від Сурена Артуровича…

-А це хто?

-Адвокат з Москви. Пам’ятаєш, я казала, що довіреність йому залишила на ведення усіх справ… Він писав, щоб я переглянула пошту. Ну, я, насправді, уваги не звернула, хоча вирішила це трохи згодом зробити… Дивлюся, а перше повідомлення … від Микити. Я його відкрила, воно зникло потім… Знаєш, є таке, щоб після прочитання воно зникло… Але я встигла зробити фото, не фото екрану, а просто іншим телефоном… Ось, дивись. – Ніка поклала перед ним власний айфон із відкритою фотографією. На ній був екран іншого телефону із відкритим повідомленням. Відправник значився як «Микита Д.», а текст повідомлення був лаконічним: «Не схотіла по-доброму? Буде інакше».

-Не забув, виходить. – Очі Вікентія трохи звузилися, але більше ніяким чином емоцій він не виказав.

-Тоді я зрозуміла, що повідомлення Сурена Артуровича теж пов’язано із цим. Та побігла його читати… Він написав, що був у справах у суді… Ти ж розумієш, в нього й інших клієнтів багато… Та зустрів знайому суддю. Ця суддя, як він пише, знає, що він зі мною працює, то що із татом працював… От і сказала, що до суду, до неї, надійшла справа, де … я відповідач. А він наступного дня пішов та з цією справою ознайомився.

-Це іще пощастило, що суддя знала… Бо інакше – прийшов би той позов на твою московську адресу, а там нікого немає. От і розглянули б за твоєї відсутності… - Вікентій допив чай, та поставив посуд до посудомийної машини. Він не міг зрозуміти, чому цивільна справа, що надійшла до суду, увергнула Ніку у таку паніку.

-Так, мабуть, на це й був розрахунок… Я… Давай краще, сам подивися, добре? – Звичайно, Ніка розуміє, що він подивиться на юридичні документи професійним оком, навіть не знаючи російського законодавства. Але що ж там таке, що вона навіть не хоче розповідати власними словами?

-Ну, ходімо… Де там твій комп’ютер?

Вони перейшли до кімнати, яка, коли Ніка оселилася тут, стала виконувати функції одночасно спальні та її особистого простору. Тому ноутбук примостився на невеликому столику. Вона сіла на стілець, а Вікентій притягнув ще один з кухні. Комп’ютер швидко завантажився, та Ніка відкрила електронний лист.

За стилем самого листа Вікентій одразу зрозумів, що писав його колега, та, судячи з усього, досвідчений. Виклавши історію, як довідався про існування позову до клієнтки, - натякнувши при цьому, що його особисті знайомства у суді зіграли тут велику роль, - перейшов до справи. Сурен Артурович Багдасарян написав, що існування такої справи стало для нього несподіванкою, та що потрібно визначитися, що робити далі. Та розповідав деталі.

Вікентію ж цікавіше було прочитати самі документи, - московський адвокат відсканував їх та прикріпив до електронного листа. Але, перш, ніж розпочати читати, спитав:

-Ти йому щось відповіла?

-Лише, що визначуся, коли зможу з тобою порадитися…

-Оце ти правильно зробила, люба.

-Я … просто не знаю… розумієш, про таке навіть подумати не могла! Та … навіщо вони це роблять? Коли … ми тут…

-Добре, давай почитаємо.

Це був позов московської прокуратури. Прокурор посилався на наявність психічного захворювання в Малік Ніки Миколаївни (за паспортом її ім’я було саме Ніка, а не Вероніка, - на честь богині), та вимагав визнати її недієздатною.

Звичайно, такий позов не міг бути поданий без судово-психіатричної експертизи. Й копія її висновку додавалася до позовної заяви. Звичайно, експертиза була зроблена заочно, оскільки сама Ніка у Москві була відсутня, та безпосередньо дослідити її стан психіатри не могли. До того ж, експерти були чомусь навіть не московські, а з Пермі.  Наявність психічного захворювання, з їхньої точки зору, підтверджувалася тим фактом, що Ніка лікувалася у закладі відповідного профілю у підлітковому віці, а також тим, що вигадала зґвалтування, що кваліфікувалося, як марення та характерні для психічного захворювання вигадки та безпідставні звинувачення. Але найцікавіше було те, що здійснено цю експертизу було у межах кримінальної справи, яку розслідувала московська поліція.

-Так, давай подивимося, у чому ж вони там тебе звинувачують… - пробурмотів Вікентій, та став шукати у Інтернеті Кримінальний кодекс Російської Федерації. – Кваліфікації[3] не пошкодували…

-І … що там?