Без втрат не вийти - Вадим Володарський

Але Тамара й не думала скорятися, - так вона сприймала це. Так відбила удар, немов під час гри у настільний теніс:

-Повинно. Тобі з татовим прізвищем та татовими грошима, мабуть, добре!

Вікентій вже набав повітря, щоб сказати, що він думає з цього приводу; в доньки залишалося прізвище матері, - Стасюк, Оксана не брала прізвища другого чоловіка, Вікентій навіть не знав, чи були вони розписані. Якщо й так, його на весілля, звісно, не кликали… Як би там не було, він добре розумів, у якому стресі перебуває зараз дівчинка (а стрес на усіх впливає по-різному), але це вже було занадто!

Та Ніка знову випередила його, тим же спокійним тоном відповівши:

-А я прізвища й не міняла. Так і залишилася – Малік.

-Як одяг? – продовжувала грубіянити Тома. А її батько, нарешті, зрозумів задум дружини, яка із посмішкою повідомила:

-Це не я, як одяг. Це й є мій одяг. Моя марка.

Та побачила у дзеркало, як Тома дивиться на неї розширеними очима.

-Твоя? Але … це російська марка! – І тут же пригадала, як чула розмову мами із вітчимом про те, що нова батькова дружина якраз з Росії. Все складалося, але вона не могла повірити… Ще й тому, що їй завжди подобалися речі «Малік», але … по-перше, мама далеко не завжди була готова купувати їх, а по-друге, у її компанії носити російське вважалося … ну, якщо не ганьбою, то чимось, чого інші, м’яко кажучи, не зрозуміють.

-А тепер буде українська. Ми зараз займаємося тим, щоб виробляти усе тут. Та це не так просто й не так швидко… А придумувати щось нове можна де завгодно, чи не так?

-Звісно… А … можна буде подивитися?

-Поки що дивитися немає на що, - вирішив підключитися до розмови Вікентій. – Шукаємо приміщення, та усе інше. Тут … сталося так, що Ніка переїхала до нас дещо раптово. Тому усе доводиться робити з нуля, - пояснив він. А дружина додала:

-Можливо, як усе народжується заново, - це навіть цікавіше. Хоча й складніше. Мені ще не доводилося отак робити усе з нуля…

-Мабуть… Але тоді можна усе зробити … краще, - сказала Тома. Вона була настільки вражена тим, ким виявилася мачуха, що на якісь хвилини забула про те, що сталося…

Її батько є зрозумів дві речі. По-перше, що ніяких проблем між дівчатками тепер не повинно було бути, - аж надто у захваті була Тома, аж надто вдало знайшла ті слова, які лише й змогли перевернути її настрій, Ніка. По-друге ж, - як йому, насправді, із Нікою пощастило…

Як би там не було, а атмосфера різко змінилася.  Настільки, що, коли вони піднялися до квартири, та показали Тамарі її нову кімнату, та, поставивши там сумки (їх ще потрібно було розібрати), повернулася до вітальні та стала обережно з’ясовувати:

-А … щодо іншого? Школа, там… Секція… - Дівчинка займалася карате, у платній групі, - перспективною спортсменкою Тома не була, і, взагалі, мала зайву вагу та не дуже добрий зір. Але займатися їй подобалося, до того ж, у наш час навички, які отримувала у залі, зайвими точно не були. Щоправда, малося на увазі не лише це. Звичайно, в неї своя компанія, розумів Вікентій. Можливо, й хлопець є? Але цього питання вирішив поки що не піднімати. Він відповів, ніби це само собою розумілося:

-Це усе залишиться, як було, звісно ж. Тільки даси мені телефони класного керівника та тренера. Потрібно ж їх попередити, що тепер, у разі чого, потрібно звертатися до мене…

-Це ж вони дізнаються… - Ось про це Тамара раніше не думала. Як усі, - у класі, у залі, - відреагують на те, що вона тепер – донька судді, затриманої за корупцію? Хоча зрозуміло було, що знати будуть усі та у будь-якому випадку: такі новини у наш час миттєво розліталися мережею. – А телефони … дати я не можу.

-Це чому? - здивувався Вікентій, який от у цьому якраз і не чекав труднощів.

-Бо в мене телефону немає. Вилучили, разом з комп’ютером, та маминими теж. Вони сказали, що … усі носії та усю таку техніку забирають…

-От покидьки… - Вікентій скрипнув зубами. Навряд чи детективи сподівалися, дійсно, щось знайти у самртфоні дівчинки-підлітка, що б згодилося їм для справи проти її матері. Але це був додатковий тиск на усю сім’ю… - Що ж ти одразу не сказала? Я б їм там влаштував… А тепер доведеться терміново нові купувати. Школа скоро, там може й дистанційна бути, та без телефону ти навіть додому не потрапиш. Під’їзд відчиняється дзвінком, - пояснив він. – Чорт забирай… Мені завтра зранку їхати, й скасувати це я не можу… В тебе який телефон-то був? Айфон, здається? – Він пригадав, як бачив його, коли бачився із донькою минулого разу.

-Так, мені мама свій старий віддала…

Він замислився на хвилинку, а потім покликав:

-Ніка! – Дружина увійшла до кімнати. Вона не хотіла заважати розмові батька із донькою. Вікентій розповів їй про вилучену техніку, а потім попросив: - Зможеш завтра з Томою з’їздити та телефон із ноутбуком купити? Бо мене ж не буде два дні… А відкладати це не можна. Зараз людина без телефону – як нежива…

-Звичайно. – Ніка сприйняла це, як щось, що розумілося саме собою. – Зараз пошукаємо, де можна знайти швидко… Та щоб на ноут програми повстановлювали, ми ж це самі робити не будемо, так? Тільки … не з самого ранку, добре? – Вона подивилася на Тамару. – Мені тут потрібно буде дещо зробити… А потім поїдемо.