Без втрат не вийти - Вадим Володарський

Відпочити тиждень, - навіть, якщо це не лише відпочинок, - було потрібно обом. Вікентій навіть знайшов спосіб відкласти два судових засідання, які було призначено на цей тиждень, пояснивши, що за звичайних обставин так ніколи б не зробив. (Ще щодо одного подав заяву про участь дистанційно, по відеоконференції, - диво сучасних технологій.) Та впевнився, наскільки Ніка довіряє йому, - вона знову не спитала, чим же ці обставини незвичайні.

Окрім того, довелося організувати виїзд з Росії родини Тугарінових. Ольга, отримавши повідомлення від подруги, дуже швидко відповіла, що вони погоджуються, - власне, й виходу іншого не було. Усе інше було просто, - від знятої у Києві квартири на перший час. На прикордонному переході родина повинна була заявити, що їх переслідують вдома, й вони просять захисту. А потім у гру мав вступити Денис, помічник Вікентія: приїхати та просто забрати біженців, коли вони оформлять перші документи на кордоні, довезти машиною до Києва та розмістити. Усе одно, за новими епідемічними правилами, біженці мали пройти самоізоляцію: вони давно вже  зробили вдома щеплення, але в Україні не визнавалася російська вакцина… Ольга була вражена, - як тим, яку турботу про них проявили, так і всією організацією процесу. Ніку вона не вважала на це здатною, - та була натурою творчою, але повсякденні питання по її бізнесу завжди вирішував найманий менеджер…

Як би там не було, а почалося усе з перельоту. Вікентій, який після початку епідемії за кордоном не бував, лише дивувався, як змінилося усе у аеропортах. Коли вони вже сиділи у літаку, Ніка пояснила, що це тепер завжди та усюди більш-менш так. Вони, звичайно, обидва були щеплені, Ніка навіть двічі, спочатку російською вакциною, якій, втім, не дуже довіряла, вдома, а потім, - через більше, ніж півроку, - у Америці. Обидва розуміли, що деякий ризик залишається, але вважали, що у їхньому становищі це – не найбільший ризик. Незважаючи на те, що Вікентій навів довідки через чергових знайомих у поліції, вони полегшено зітхнули, пройшовши турецький паспортний контроль. Та за пару годин опинилися у готелі, територія якого складалася з невеликих будиночків, у одному з яких, на другому поверсі, й розміщувався їхній номер.

-Ну, от і турецькі п’ять зірок, - знову з іронією зауважив Вікентій, коли вони повернулися з першого обіду. У ресторані теж діяли карантинні правила, - хоча так само було «усе включено», але страви тепер не можна було брати самим, їх накладали у тарілки спеціально поставлені офіціанти, - чи як їх можна було назвати… – Не завжди те, що європейські, до яких ти звикла…

-Ти кажеш, ніби я така вибаглива… - розсміялася Ніка. – Краще скажи, що ми робити будемо?

-Завтра поїдемо до того адвоката. А потім, разом з ним, - подивитися, що залишилося від твого будинку. Як і домовлялися, машину я теж вже замовив…

-А сьогодні?

Вікентій подивився на годинник, - сюди він узяв водозахищений хронометр, а взагалі, годинників  в нього було кілька, на різні випадки.

 -На море підемо. Не нехтувати ж, якщо приїхали!

Та упіймав здивований погляд дружини, - вона, мабуть, вважала, що для них це – поїздка суто ділова.

-Ти ще й розважатися не забуваєш?

-Якщо вже маємо  вільний час… Ніколи не упускаю можливості поєднати приємне з корисним!

Турецького адвоката звали Мустафа Азізоглу, й він виявився високим чоловіком років п’ятдесяти, який вільно розмовляв російською. Очевидно, громадяни країн колишнього Союзу складали велику частину його клієнтів.  Спочатку він розповів, як іде оформлення документів, - окрім будинку, Микола Малік мав ще й частки у кількох бізнесах у Туреччині, частина усього цього дісталася тепер його доньці. А потім спитав:

-То ви хочете … побачити, що там залишилося?

-Так, - відповів Вікентій. – Ви покажете нам?

-Я б міг дати вам ключі від воріт… Ваша дружина знає, де це. – Очевидно, подумав Вікентій, колега не дуже хоче витрачати кілька годин на цю поїздку. Але мав підстави наполягати:

-Ми б не хотіли їхати туди самі. Якщо щось станеться… Що ми будемо пояснювати?

-Ну, добре, - зітхнув турок. – Поїхали. У вас є авто?

-Так, ми орендували. Ніко, хочеш сісти за кермо?

Азізоглу, мабуть, посміхався, - під маскою важко було визначити. Та сказав:

-Я поїду повільно.

Втім, Ніка знала дорогу, їй не було складно триматися на орендованому «Пріусі» за «Мерседесом» адвоката. От тільки дорога від його офісу у Анталії виявилася довгою. Проте, нарешті, автомобілі, в’їхавши до селища у горах, зупинилися біля цегляної стіни. Батько Ніки волів жити не біля моря, де завжди повно народу, а у горах. Втім, його можна було зрозуміти. Дорогою Вікентій опустив скло, незважаючи на спеку, - аж надто чудовим було гірське повітря, наповнене пахощами хвойних дерев.

Але не тут. По-перше, біля стіни росли пальми, які, скоріше за усе, посадили тут люди, та й з-за неї виглядали характерні верхівки. По-друге, тут досі смерділо горілим. Мустафа, - коли він зняв маску, виявилося, що в нього великі чорні вуса, - відчинив ворота. Вони не стали заїжджати на територію, а пішли пішки. Але швидко зупинилися, побачивши те, що залишилося від будинку.

Якщо для чоловіків це було просто згарище, просто знищене дороге майно, - врешті-решт, обидва дивилися на це, як юристи, - то Ніка на хвилину закрила обличчя руками. Із цим будинком було пов’язано багато спогадів, і от тепер … спогади лишилися, але не існувало нічого матеріального, пов’язаного з ними.  Втім, вона опанувала себе, та усі троє попрямували до руїн.