Без втрат не вийти - Вадим Володарський

-Треба було б якось на тому «Лендровері» покататися…

-А ти на «механіці» їздити вмієш? – розсміявся Вікентій. – Ну, нічого, доведеться навчити. У вихідні якось займемось…

Звичайно подібні пропозиції викликали в неї піднесений настрій. Вікентій розумів, що події, через які довелося їй пройти, не могли не залишити слідів у душі.  Та що емоційний стан Ніки, насправді, не можна назвати міцним. А тому намагався не просто бути опорою, але й придумати щось, щоб зацікавити та відволікти. На щастя, вона захоплена своєю справою. Фабрика, хоча й невеличка, та кілька бутіків бренду «Малік» у Москві продовжували працювати, навіть за відсутності на місці власниці. Але зараз вона займалася відновленням своєї справи на новому місці. Товариство з обмеженою відповідальністю вже було зареєстровано, потрібно було підшукати офіс, приміщення під майбутній головний київський магазин та, головне, під виробництво. Ще й тому Ніка намагалася якнайшвидше придбати авто, - без власних коліс вирішити ці задачі було важко.  Просити ж авто в Вікентія вона не стала, бо розуміла: його робота пов’язана із постійними поїздками набагато більше. А до «Лендровера», дійсно, навіть підійти сама боялася. От, якщо навчить…

Але зараз він бачив, що із нею щось не так. Навіть пропозиція поїхати у вихідні повчитися їздити на авто із «механікою» не викликала ентузіазму. Ніка виглядала чимось засмученою, й навряд чи справа була у тому, що бажане авто не вдавалося швидко придбати. Виявляється, навіть, маючи гроші, не вирішуєш усіх проблем… Він лише пожартував:

-От бачиш, яка проблема, якщо ти обмежена новими машинами. Із тими, що були у вжитку, немає проблем. Хоч завтра та на вибір! – Але розумів, що купувати старе авто Ніка не буде. Вона несподівано із посмішкою відповіла:

-Еге ж, у тебе навіть мрія – те, що новим не буває!

Це ж треба, запам’ятала коротку фразу у той, перший день, а потім, мабуть, загуглила, що ж таке «Фіскер Карма», та дізналася, що це авто, досить рідкісне, вже не випускають. Така увага була приємною. Але посмішка була короткою, а потім засмучений настрій повернувся.

Тому, коли вони опинилися, нарешті, вдома, Вікентій спитав:

-Щось сталося?

Ніка знову сумно посміхнулася, а потім відповіла:

-Ти не винуватий. – Здавалося, вона зрозуміла його питання: «Чи не зробив я щось не так?».

-Я тебе й не звинувачую, що ти мене звинувачуєш! Я хочу зрозуміти, що тебе засмутило, та чим допомогти.

-А чим ти допоможеш, якщо в моєї подруги та її чоловіка неприємності у Росії, їх можуть просто посадити за політику? А в них, до речі, син, йому три роки. А будинок батька у Туреччині, - тобто, тепер мій, - згорів дощенту?

-Так, давай по черзі. – Вікентій вирішив, що зараз потрібно сказати та вчинити саме так. Бути взірцем розсудливості, та тим, хто намагається вирішити проблеми. Хіба не завдяки цьому вони взагалі разом..? – Спочатку – що за подруга, потім – про будинок. Та будемо думати, що робити…

-Що робити..? – механічно повторила Ніка. Ніби не розуміла, або, що можна зробити, або – навіщо це йому. Але розпочала розповідати. – Подруга – зі школи іще. Оля, її дівоче прізвище Кузьміна, а тепер – Тугарінова…

-О, красиве прізвище! Стародавнє – здивувався Вікентій. Та, побачивши нерозуміючий погляд дружини, нагадав: - Ти що, не пам’ятаєш у билинах такого персонажа – Тугаріна Змійовича?

-Гм, я й не думала, звідки воно походить… Коротше, вона років з п’ять тому вийшла за цього Сергія. Я гадала, усе нормально там буде… Оля взагалі – сирота. Її бабуся виховувала, але померла років з півтора тому… Ми, можливо, тому й … зблизилися, в мене … мами теж не було… А Сергій… І хлопець добрий, і заробляє… Програміст. Син три роки тому народився, здається, усе добре було… Але він … владу ненавидить. Ти розумієш, зараз багато таких, особливо серед таких людей, як він. Та вони обидва тихо не сиділи. Мало їм було пікетів, обох штрафували вже… Так зараз їх попередили, що є справа… Наче б то вони намагалися вкрасти дані про електронні вибори, чи туди втрутитися, та про систему безпеки газопроводів… В інтересах небажаної організації. Ти розумієш, що це таке. Їм – в’язниця, сину – дитбудинок…

-Їм обвинувачення не оголосили? – спитав Вікентій.

-Ні. Вони дізналися, що готуються…

-А звідкіля про це знаєш ти?

-Оля написала … для друзів. Просила, якщо що … подбати про дитину.

-Ти з нею зв’язатися можеш? – продовжував розпитувати він. – Через приват, абощо. – «Написала для друзів» - означало: у соцмережі. Та, скоріше за усе, це був Фейсбук, бо російський сайт Вконтакте в Україні заблокований. А Ніка навряд чи стала б обходити блокування, та й сама мала профіль саме у Фейсбуку, не рахуючи офіційної сторінки своєї «модної» марки у Інстаграмі. – Так, щоб … сторонні прочитати не могли.

-Так, звичайно. Але … що це дасть?

-Так от, напиши, хай їде з чоловіком сюди. Та прихоплять оті свої старі постанови судів, за якими їх штрафували через пікети. Зробимо статус біженців. Звісно, доведеться … розпочинати спочатку, але усе краще, ніж у в’язниці, чи не так? До речі, доброго програміста один мій друг залюбки на роботу візьме.

-А це … так просто зробити? – здивовано подивилася на нього Ніка.