Без втрат не вийти - Вадим Володарський

«А-а-а…» Невже це … все? Життя закінчено, бо усе, що далі, - то не життя… Вона занапастила коханого, позбавила справи, яку він так любить, вбила його дитину… І все тому, що не схотіла… Можливо, таки треба було … погодитися … або повернутися … що б там не казав Кеша… А зараз – нічого виправити вже не можна. І пручатися неможливо теж. Ніка припинила спроби вдарити Микиту ногами. Можна спробувати … головою в обличчя… Але далі-то що? Це не допоможе ані втекти, ані уникнути … гіршого… Тому залишалося просто сидіти … та терпіти дотики…

Ще раз поцілувавши Ніку, Микита сказав:

-Ну, добре, до ночі ще є час. Я ж тобі казав, що чекати вмію… А зараз мені потрібно … побити одного твого знайомого, щоб він дещо розповів. А ти почекай, я повернуся… Та не намагайся втекти. Хлопці справу знають.

Знову підняв її, посадив назад на диван, підвівся та пішов. Але потім повернувся, знову сів поряд, дістав власний телефон та зробив спільне селфі, на якому вони виглядали, як звичайна пара у кімнаті на дивані, що готується… Судячи з того, де була його рука… А за обличчям Ніки на цьому знімку не можна було б зробити висновку, що вона – проти.... Знову підвівся та зник за дверима.

Добре хоча б, що світло залишив. Ніка, здавалося, стала боятися темряви, хоча – яке це мало тепер значення… Її настрій можна було б описати, як суміш жаху та розпачу.

А ще десять хвилин тому вона вважала, що нічого, гіршого за невизначеність, не може бути. Ні, це не так. Усе залежить від того, хто визначає твою долю.

Микита, вийшовши з будинку, попрямував ділянкою, - повз власний «Хаммер», - до гаражу. Під яким було зроблено великий підвал.

Двоє з хлопців, які працювали тепер на нього, стояли поряд, - коли їх не могла бачити Ніка, вони зняли балаклави, - та курили.

-Усе підготовлено?

-Так. Клієнт висить, - посміхнувся один з них. – Ми його трохи попресували, ще раніше…

-От і добре.

Зайшовши до гаражу, Микита став спускатися сходами. Ті було зроблено так, що потрібно було притримуватися руками за перекладини. Та от, нарешті, він опинився унизу, зробив кілька кроків…

Під стелею підвалу йшла металева балка, мабуть, призначена для того, щоб підвішувати якесь приладдя для ремонту автомобіля. Микита подумав, невже той, хто побудував цей будинок, сам планував займатися ремонтом? Але зараз це було неважливо, а таку нагоду слід було використати.

Під балкою чи то стояв, чи то висів чоловік. Його руки було скуто кайданками так, що вони охоплювали металеву палицю, а отже, він не міг ані нахилитися, ані змінити позу. А висота була такою, аби, щоб кайданки не затягувалися, йому потрібно було стояти навшпиньки.

Цим чоловіком був Сергій Тугарінов. Без окулярів, із кров’ю на обличчі, до того ж, він не розумів, що відбувається. На відміну від Ніки, він точно знав, що знаходиться в Україні, десь неподалік Києва. Але, привізши сюди, його лише били, - просто у цьому підвалі, хоча підвісили таким чином порівняно нещодавно. Били, але не висували жодних вимог, до того ж, він і не розумів, що ж такого можуть в нього вимагати. Викуп? В кого? В Олі? В неї немає таких грошей, які б могли … зацікавити таку компанію. В Ніки? Це було б вже занадто, навряд чи та буде платити… А що іще могло бути їм цікаво? Як не дивно, про розмову із Вікентієм, цим чоловіком Ніки, Сергій майже забув, хоча із людьми з СБУ за його порадою зустрівся, але так сталося, що цілодобову охорону ті не дуже хотіли надавати, а Сергій із Ольгою – так само не бажали у таких умовах жити. А це б допомогло, розумів він тепер, але … з чим пов’язано те, що відбувається?

Розмірковувати про це він міг деякий час тому. А зараз – знаходився майже у стані ступору через побиття та, взагалі, те, як із ним обійшлися. Та лише частково розумів, що відбувається навколо.

Але зараз побачив перед собою нове обличчя.

-Буду тебе бити, - сказав Микита Дьомін.

Насправді, як він тривалий час мріяв зробити те, що зробив із Нікою рік тому, – та мав намір продовжувати тепер, - так само давно хотів когось побити. Так, щоб відчувати під власними кулаками, як розривається шкіра до крові, а можливо, й як тріщать кістки. Але – зробити це безкарно. Щоб йому не могли відповісти, та, звісно, щоб не було жодної кримінальної справи, - те, що закрити справу про зґвалтування виявилося не так просто, багато чого навчило Микиту Дьоміна. Тепер він отримав саме те, чого бажав, - безпорадну людину у ролі боксерської груші. Якби Ніка бачила те, що відбувається, то, можливо, й вважала б, що їй іще пощастило, хоча б у тому, що Микита вирішив зберегти хоча б її красу. Принаймні, поки що.

Її бити він не став, а от Сергію, якого навмисно так підвісили, - щоб було зручно, - наніс два удари в обличчя (крові стало більше), потім – серію у корпус… Після удару по печінці людина у іншому випадку зігнулася б від болю, але підвішений за руки Сергій такої можливості не мав. Він майже втратив свідомість. Микита помітив це та припинив бити. Почекав кілька хвилин, та облив побитого водою з відра, що стояло поруч. Той закліпав очима, та, нарешті, прохрипів:

-Що тобі … що вам треба?

-Він ще питає! – глузливо сказав Микита, сідаючи на дерев’яний табурет, що стояв за пару кроків. – Гроші отримав та втік, а тепер питає…

-Гроші? Які?