Без втрат не вийти - Вадим Володарський

В Микити Дьоміна вже був окремий телефон із українською СІМ-карткою. Тут можна було купити її, не показуючи паспорту, - дуже зручно. Звісно ж, усі володіли російською, коли він купував телефон та стартовий пакет, ніхто й не зрозумів, що він – не місцевий. Повна анонімність. От він, вийшовши після чергової зустрічі, запхнувши до кишені багаторазову маску, витягнув цей телефон та набрав номер.

-Буду зараз виїздити до вас. Тому, як домовилися…

-Звичайно, - відповіли йому. Не те, щоб головному серед виконавців подобалося те, що потрібно було зробити, а тим більше – те, що буде потім… Але, по-перше, гроші сплачено. Та буде сплачено ще більше. А по-друге… Микита розповів йому усю історію, точніше, власну версію історії. Й він прийшов до висновку: це – їхні справи. Взагалі, не тутешні. Нехай самі розбираються між собою, а, коли нікого з них в Україні й духу не залишиться, - буде краще для усіх. Включно із Україною.

Окрім дівки.

Ніка намагалася зберігати самовладання. Намагалася з усіх сил, хоча б для того, щоб не впасти у істерику просто на очах в цих… Лише цього й не вистачало! Досить вже того, що вони надивилися… Якимось краєм свідомості вона гадала: що сказав би Кеша, якби побачив, як вона … виконує те, що від неї вимагають? Справа не лише у тому, що вони бачили… Кеша – той, хто звик боротися, а вона … скорюється… З іншого боку, а що вона у цій ситуації може зробити?

Викрадення та те, як вона прийшла до тями … тут, все-таки зломили її волю. Тим, хто помістив Ніку сюди, це стало зрозуміло, коли … вона запропонувала одному з них коштовні сережки за шматок тканини. Вони не збиралися приймати пропозицію, ні, та навіть не здивувалися: коли тобі щось не просто потрібно, а конче потрібно, коли ти страждаєш без цього, - віддаси будь-яку цінність, яка в тебе є. Особливо, якщо в тебе нічого іншого й немає. Але показовим було те, що вона запропонувала сережки за те, щоб отримати хоч трохи комфорту, але не попросила за них її відпустити. З точки зору викрадачів, це означало: вона змирилася, вона не буде боротися, а буде чекати, що станеться далі. Тим більше, вона так і сформулювала питання: «Що ви будете зі мною робити»? Розуміла, що її доля залежить лише від них.

Для Ніки головним було те, що вона зовсім не розуміла цього, не знала, навіщо, власне, усе це з нею зробили. На запитання їй ніхто не відповів, - це теж було зроблено навмисно. Між візитами тих, хто приносив їжу, до неї не лише ніхто не заходив, - вона навіть не чула, як хтось ходить будинком чи квартирою; невідомо було навіть, знаходиться вона у місті чи далеко поза ним, хоча Ніка схилялася до другого, якраз через відсутність шуму.

Хоча яке це мало значення, якщо втекти – неможливо?

Відсутність одягу. Холод. Але найтяжчим було те, що тут нічого не відбувалося, навіть, скільки пройшло часу, неможливо було зрозуміти. Та думки: що буде? Ніка упіймала себе на тому, що зовсім не думає про те, що завжди мало для неї значення, - про її справу, про фабрику, про нові моделі… Яке це має значення, коли зовсім незрозуміло, чи побачиш, взагалі, коли-небудь щось, окрім цих стін, душу та унітазу?

Вона гадала, що гірше не може бути, коли перестала бачити й це. Перестала бачити будь-що, бо світло вимкнули. А ззовні сюди не проникало жодного промінчика. До того ж, вона не чула кроків за дверима, як бувало, коли сюди заходили ці хлопці у балаклавах. У голові промайнуло: світло зникло у всьому будинку. А якщо … тут взагалі більше нікого немає? Якщо вона залишиться тут, не в змозі втекти та покликати на допомогу? Якщо її ніхто ніколи не знайде? А потім… Якщо вона не могла бачити, якщо не було чого чути, то нюх в Ніки працював. Вона відчула запах … горілого.

Пожежа?

Ніка закричала.

-Допоможіть! Я згорю! – почули хлопці, що тихо сиділи на першому поверсі. Один з них, той, що підпалив папірці та непотрібні шматки пластику (для запаху, схожого на згорілу проводку) у металевій попільничці, мовчки підняв у переможному жесті руку, стиснуту у кулак. Тепер, з їхньої точки зору, потрібно було почекати хвилин з десять. Цього мало вистачити, щоб полонянка впевнилася: ніхто на допомогу не прийде. Вони не хотіли спричинювати їй біль, - фізично. Але довести до паніки, - це була вимога замовника. Довелося бути дещо винахідливими.

Микита, виїхавши з міста, розігнав потужний автомобіль до більш ніж ста кілометрів за годину. Поки він їде пристойною дорогою… Потім, знав він, буде гірше. Проїхавши Бровари, а потім ще якийсь час трасою на Чернігів, він з’їхав на одну з місцевих доріг. А потім – взагалі на ґрунтовку, якою проїхав з кілометр, виїхавши на паралельну дорогу між селами. Зробив це Микита для того, щоб упевнитися: за ним ніхто не стежить. Якби це було так, то, по-перше, він би помітив: переслідувачі мали б наблизитися, щоб його не втратити. По-друге, якби хтось «причепився» до нього у місті, то на звичайних, непомітних легкових авто. Там це мало сенс, а от тут – «Хаммер» мав би перевагу, від спостереження вдалося б легко відірватися. Як би там не було, а за Микитою ніхто не їхав. Він знову розігнався, - тут майже ніхто не їздив, машин було мало. От, щоправда, довелося обігнати білий «Лендровер Дефендер», що їхав якось дуже повільно, - хоча це й не ті машини, на яких зазвичай ганяють. Цей, здається, підготовлений під оффроуд[1]: силовий бампер, великі колеса, та й саме авто ліфтоване[2]. Та ще й номер іменний, - він вже бачив тут такі та пожалкував, що так не можна вдома, у Росії. На цьому було написано: DO NOT[3], - дуже підходить, подумав Микита, для позашляховика, який на дорозі краще не «підрізати», якщо лише ти не на «Хаммері». Втім, зараз він просто обігнав «Лендровер» та поїхав своєю дорогою. Його чекало  важливе та приємне.