Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Нужний напружено думав, але, мабуть, так ні до чого й не додумався — пошкріб за вухом і попрямував до вимикача.

— Зачекайте, — зупинив його Сивокінь. — На допиті і в поясненні ви говорили: після того, як зайшли у квартиру і зачинили за собою двері, засвітили сірника, а вже тоді увімкнули електрику. Чому ж зараз не зробили так?

— Забув.

— А ви більше нічого не забули?

Нужний знизав плечима.

— Я знаю… Може, й забув. Я тоді був трохи п'яний.

— У такому разі доведеться вам нагадати. Ви тоді у квартирі поралися голіруч?

— Як то — голіруч?

— Отак, як зараз, усе брали голими руками?

— Нє, в рукавичках.

— Чому ж зараз без рукавичок?

— Ви мені їх не дали.

— Ми ж вам говорили: боріть із собою все, що було тої ночі. А тепер поетапне вас запитую: ви все зробили? Пригадайте, — наполягав Турчин. — Можна навіть повторити якусь деталь, про яку забули сказати на допиті, написати в поясненні.

— Здається, зробив усе, як тоді.

— Ви нічого не шукали?

— Шукав…

— Що?

— Добротних речей.

— І все?

— А що ж?

Турчин підійшов до шафи, розчинив дверцята.

— Сюди заглядали?

— Може, й заглядав.

— А без «може»?

— Здається, заглядав.

— Які ж у ньому можуть бути цінні речі? Тут, як бачите, тільки посуд.

— Ну, може, золото, може, гроші…

— Де ще золото й гроші шукали?

— Скрізь… Скрізь, де можна.

Турчин пробіг поглядом по кімнаті й зупинився на ліжку-дивані.

— А в ньому шукали?

— Угу. І в шафах.

— Перерахуйте всі місця, де шукали.

Геннадій називав усе, на що натрапляв погляд, але розцяцьковану шкатулку, в якій злодії шукали гроші, чомусь обминув. Не міг він точно сказати, де тоді стояла шкатулка. Проте речі у ковдру вправно зв'язував, городами до схованки чимчикував і в погріб спускався упевнено.

Психіатр не знайшов ні найменших відхилень у психіці Геннадія Нужного, лиш сказав, що настрій у пацієнта дуже пригнічений, близький до депресії.

— Від того, що на нього звалилося, танцювати й співати не станеш, — зауважив Сивокінь.

— Воно-то так… — задумливо перебирав густу, чорну бороду, у якій невідомо для чого ховав своє молоде обличчя. — Тільки тут не приреченість, не відчай… При змозі покажіть його мені через кілька днів.

Не ждали отих кілька днів. Рано поїхали до хліва Яцкевича, де, як зізнався Нужний, він перебув залишок ночі по тому, як обікрав квартиру Самійленків. Почадів цигаркою, без десяти дев'ять рушив до дверей, але враз зупинився і попросив рукавички. Йому подали. Перш ніж натягнути їх, довго вертів у руках, зводив очі то на одного, то на другого, ніби збирався щось сказати. Зрештою махнув рукою і рішуче ступив із хліва.

Степан Нужний стрівся їм серед подвір'я. Стояв, твердо впершись у землю, руки в кишенях, у роті диміла цигарка, на молодшого брата поглядав спідлоба, гнівно й напружено. Геннадій же дивився на Степана так, як дивиться смертельно хворий на лікаря. Старший Нужний склепив повіки, ще міцніше стулив губи, аж на щоках повиступали жовна.

— Починайте, — слідчий торкнув Геннадія за плече. Геннадій ледве одірвав погляд від старшого брата, розгублено обдивився двір, дістав із кишені ключа, вже встромив його у замкову щілину, але згадав про гній — пішов у хлів, узяв габлі і став розривати його. Він так захопився роботою, що заледве не розкидав усю купу.

Двері у шафах, як і у Самійленків, легко повідчиняв мисливським ножем, речі з них повикидав прямо на підлогу, не складав у целофанові мішки, як зізнався на допиті, а вхопив жужма і поніс до гною.

— Хай не кидає, — не втерпів Стеиап, — а то повимащує.

Оперативники промовчали, а Геннадій збавив крок, повернув голову на голос, і в його очах — безвільних, приречених — зблиснуло щось гостре, дике. Ще мить — і він бігцем кинувся до гною. Не встигли між собою переглянутися, як Геннадій усе, що тримав перед себе, сердито пожбурив у гній.

— Ти що, здурів?! — накинувся на нього Степан.

Лице у Геннадія збіліло, перекосилося.

— Дрантя шкода?! А мене тобі не шкода? Сволоч! Уб'ю г-гада!

Виставивши перед себе кулаки, він кинувся на брата. Той не тікав, не збирався боронитися. Та між ними став слідчий. Геннадій наштовхнувся на нього, мов сліпий на стіну, вдарився і спробував обминути. Сивокінь тримав його міцно. Геннадія відвели в сад, посадили на лавочці, дали закурити.

— От що, — мовив рішуче, — більше нічого, що ви затіяли, робити не буду. Ви знайшли в мене крадене? Знайшли. Я зізнався, що обікрав? Зізнався. Чого ще треба? Судіть. — І додав — Нема чого з мене робити посміховисько.

— По-перше. Ми вам пояснювали, для чого все це робиться. По-друге. Щоб вас судити, одного вашого зізнання мало, — почав Турчин, але Геннадій перебив його:

— Я злодій! Судіть мене. Судіть, бо я… я… — З очей полилися сльози.

Чим довше Сивокінь доповідав про хід розслідування, тим дужче начальник райвідділу хмурився і частіше стискав підборіддя. Турчина він уже слухав краєм вуха, бо той, як і слідчий, твердив: Геннадій Нужний до квартирних крадіжок не причетний.

— Але ж у нього знайшли крадене! — ляснув долонею по столі начальник. — І він зізнався.

— Цього мало. Потрібні факти. А їх у нас нема.

Сидоренко випростався.

— І це говорите мені ви, старший оперуповноважений карного розшуку, котрий стільки днів займався справою? Дозвольте мені спитати вас: чим ви