Зарубіжний детектив - Агата Крісті
Я не міг погодитися з нею. Хай там як, а в мене не було ніякої симпатії до анонімниці. Але я не втерпів і спитав:
— Скажіть, місіс Калтроп, ви не здогадуєтесь, хто ця жінка?
Вона подивилася на мене своїми гарними розгубленими очима і сказала:
— Здогадуюсь, але ж я можу помилятися, правда? — і швидко вийшла.
За мить її голова з'явилась у прочинених дверях, і вона спитала:
— Містере Бертоп, чому ви досі не одружилися?
У когось іншого це виглядало б просто зухвальством, але не в місіс Дейн Калтроп.
— Ну, скажімо, не знайшов підходящої жінки, — почав я іронізувати.
— Хай так, але, повірте, це не зовсім вдала відповідь. Чоловіки так часто одружуються з непідходящими жінками, — виголосила вона і зникла за дверима.
— Ти знаєш, я починаю думати, що вона божевільна. Але мені вона подобається, — сказала Джоанна. — У Лімстоку її побоюються.
— Я теж трохи побоююсь.
— Тому, що не знаєш, у який бік вона поверне?
— Так. Мене збиває з пантелику перебіг її думок.
— Ти теж думаєш, що анонімниця дуже нещаслива?
— Мені зовсім не цікаво, що думає і почував ця проклята відьма! А ось її жертв мені шкода, — сердито відказав я.
Тепер дивно згадувати, як у своїх судженнях про стан анонімниці після самогубства місіс Сіммінгтон ми не врахували найочевиднішого. Гріффіт визначив, що вона впивається своєю силою. Я сказав, що вона розкаюється у своєму вчинкові. Місіс Дейн Калтроп її шкода. Та неминучого ми не врахували, скоріше я не врахував, а саме — страху. Бо зі смертю місіс Сіммінгтон листи перейшли з однієї якості в іншу. Не знаю, як було насправді з сином місіс Сіммінгтон, гадаю, Сіммінгтон це знав, але після самогубства становище анонімниці стало дуже серйозним. Тепер не могло бути й мови про те, щоб посилати листи заради жартів. Поліція стала активною; викликали експерта зі Скотленд-ярду. Для анонімниці тепер стало життєво важливим лишитися невикритою.
Якщо припустити, що страх був головною реакцією, то за ним слідом мало йти щось іще. Цього я теж не врахував, хоча воно мало бути очевидним.
Наступного ранку ми з Дяюанною спустилися снідати досить пізно. Тобто пізно за уявленнями Лімстока. Було пів на десяту — час, коли в Лондоні Джоанна розплющувала очі, а я ще міцно спав. Однак напередодні увечері, коли Партрідж спитала: «Сніданок о пів на дев'яту чи о дев'ятій?» — ні я, ні Джоанна не мали мужності запропонувати пізніший час.
Як на зло, на сходах стояла Еймі Гріффіт і розмовляла з Мейган. Побачивши нас, вона дала волю язикові:
— Здорові були, ледацюги! Я вже давно встала, а ви й досі спите.
Це, звичайно, була її особиста справа. Лікар, либонь, встає спозарання, тож його турботливій сестрі доводиться поратися біля столу, подавати чай або каву. Але навіщо ж розбуркувати своїх сонливих сусідів? Пів на десяту — не час для ранкових візитів.
Мейган зникла у їдальні, де на неї чекав сніданок.
— Я не буду заходити, — сказала Еймі Гріффіт. — Я лише хотіла спитати міс Бертон, чи не знайдеться у неї якоїсь городини для Червоного Хреста. Якщо є, то Оуен заїде по неї машиною.
— Ви дуже рано приходите, — пробурмотів я.
— Хто рано встає, тому бог дає, — сказала Еймі. — О такій порі легше застати людей вдома. Я ще збираюся зайти до містера Пая, а потім поїхати у Брентон.
— І звідки у вас тільки сили беруться? — спитав я, і цієї ж миті задзвонив телефон. Я пішов до телефону, залишивши Джоанну з Еймі. Бідолашна сестра почала щось бурмотіти про ревінь та квасолю, показуючи свою необізнаність у городині.
— Слухаю, — сказав я в трубку. На другому кінці почулося глибоке зітхання, потім непевний жіночий голос відгукнувся:
— Ох!
— Слухаю, — підбадьорював я.
— Ох! — пролунало знову, але далі вже пішли слова. — Це… Мені треба… Це Літтл-Ферз?
— Так, — відповів я.
Знову пролунало «Ох!», без якого, напевне абонентка не могла почати жодного речення. Нарешті вона обережно поцікавилася:
— Можу я поговорити з міс Партрідж?
— Звичайно, — сказав я. — А хто їй дзвонить?
— Ох! Скажіть, це Агнес, прошу вас. Скажіть, Агнес Веддл.
— Агнес Веддл? — перепитав я.
— Так.
Я поклав трубку і гукнув на сходи, де вовтузилася Партрідж:
— Партрідж! Партрідж!
Партрідж з'явилася на горішньому поверсі з довгою шваброю і црглядом, що виразно промовляв: «Що там іще?», попри всі її респектабельні манери.
— Я слухаю, сер?
— Агнес Веддл хоче поговорити з вами по телефону.
— Пробачте, сер, хто?
— Агнес Веддл, — сказав я голосніше.
Я вимовив ім'я так, як почув, а Партрідж проказала його правильно.
— Агнес Водделл, що їй треба?
Дуже змінившись на виду і випустивши з рук швабру, вона пошелестіла вниз своєю ситцевою спідницею. А я подався до їдальні, де Мейган розправлялася а нирками і беконом. Вранішня свіжість не зробила веселішим її обличчя. Вона сердито відповіла на мов привітання і їла мовчки далі. Щойно я розкрив ранкову газету, вбігла Джоанна і розгублено заговорила:
— Оце так-так! Я аж стомилася. Слухай, Джеррі, хіба горох не о цій порі достигає?
— У серпні, — буркнула Мейган.
— Але ж у Лондоні його продають цілий рік, — виправдовувалася моя сестра.
— За гроші, дорогенька моя, і везуть його з найвіддаленіших куточків імперії, — пояснив я їй.
— Як слонову кістку, мавпочок і павичів? — спитала Джоанна.
— Еге ж.
— Я б хотіла павича, — мовила Джоанна.
— А я мавпочку замість усіх іграшок, — сумно сказала Мейган.
Замислено обчищаючи апельсин, Джоанна спитала:
— Цікаво, як почувають себе такі люди, як Еймі Гріффіт? Ти гадаєш, вона знає, що таке втома, смуток чи, скажімо, пригнічений настрій?
Я висловив думку, що Еймі Гріффіт, напевне, ніколи не знала смутку, і вийшов на веранду. Натоптуючи люльку, я почув, як увійшла Партрідж і похмуро сказала:
— Я можу з вами поговорити, міс?
«Господи, сподіваюсь, Партрідж не збирається звільнятися, — подумав я. — Емілі Бартон була б дуже незадоволена».
Партрідж вела далі:
— Я мушу вибачитися, міс, за те, що мені дзвонили по телефону. Себто, молода особа, яка подзвонила, мала б бути вихованішою. Я ніколи
