Зарубіжний детектив - Агата Крісті
3
Того ж дня на Хай-стріт я зустрів Сіммінгтона.
— Ви не проти, щоб Мейган побула в нас якийсь час? — спитав я в нього. — Джоанні з нею веселіше. Їй так сумно без подруг.
— Хто?.. А, Мейган! О, це так гарно з вашого боку.
Саме відтоді я затаїв ненависть до Сіммінгтона, якої так і не зміг перебороти. Він зовсім забув про Мейган. Не було б дивно, якби він ненавидів її, бо, на жаль, так трапляється з ревнивцями, які ненавидять дітей своєї дружини від першого шлюбу, — але Сіммінгтон просто не помічав Мейган. Мене обурювала його байдужість до приймачки.
— Як ви думаєте влаштувати її майбутнє? — поцікавився я.
— Чиє, Мейган? А… Вона житиме вдома. Я хочу сказати, що це її дім.
Пам'ятаю, моя кохана бабуся частенько наспівувала під гітару старомодні пісеньки. Одна з них, пригадую, закінчувалася:
Ой ти дівчино, зіронько ясна,
Мені без тебе не жить, та й край.
На суші й в морі молю-благаю:
Мені серденько своє віддай.
Я повертався додому, мугикаючи її собі під ніс.
Емілі Бартон прийшла, коли ми вже попили чаю. Вона хотіла поговорити про садок. З чверть години ми ходили по садку, потім зайшли в будинок. Саме там вона, притишивши голос, мовила:
— Сподіваюсь, дівчина не схибнулась від цієї історії?
— Через смерть матері?
— То само собою. Але я мала на увазі… Ну, розумієте, всі ті неприємні моменти, що за нею криються.
Мені раптом захотілося почути думку міс Бартон про самогубство місіс Сіммінгтон.
— Як ви гадаєте, те, що було в листі, правда?
— О ні! В жодному разі. Місіс Сіммінгтон ніколи б… Її син… — маленька Емілі Бартон зашарілася й зіщулилась. — Я хочу сказати, що це неправда, хоча, звісно, це могла бути кара.
— Кара?! — витріщився я від несподіванки.
Емілі Бартон порожевіла і стала схожа на дрезденську порцелянову пастушку.
— Я не перестаю думати, що анонімні листи, з усім горем і болем, які вони принесла, надіслано зумисне.
— Та вже ж, зумисне, — сумно мовив я.
— Ні, ні, містере Бертон, ви не так мене зрозуміли. Я кажу не про підлу людину, яка їх писала, ні. Ті листи послано провидінням, щоб ми згадали про себе та гріхи наші.
— Хай би всевишній вибрав для цього не таку брудну зброю, — в'їдливо зауважив я.
Міс Емілі пробурмотіла щось про шляхи господні, що, як ми знаємо, недовідомі.
— Ні, — сказав я рішуче. — Дуже часто ми списуємо на бога те, що чинимо з власної волі. Скоріше в цьому видно підступи диявола. Богові немає потреби карати нас. Ми й самі добре караємо одне одного.
— Не можу збагнути, кому все це потрібно? — скрушно мовила міс Емілі.
Я здвигнув плечима і сказав:
— Хтось несповна розуму.
— Який жаль.
— Не жаль, а жах. Іншого слова й бути не може.
Міс Бартон раптово зблідла.
— Але навіщо, містере Бертон, навіщо? Яка з них втіха?
— Слава богу, міс Бартон, ні ви, ні я не знаходимо у цьому втіхи.
— Нічого подібного за моєї пам'яті не було, — вже зовсім тихо мовила міс Емілі Бартон. — Ми так дружно жили нашою маленькою громадою. Що б сказала моя бідолашна матуся?
З усього почутого про стару місіс Бартон я зробив висновок, що вона була жінкою стійкою за будь-яких обставин, і, гадаю, все це її добре потішило б.
— Я просто сама не своя, — вела далі Емілі.
— А ви… Скажіть, ви теж одержали такого листа? — спитав я.
Бідолашна Емілі аж сахнулася.
— О ні! Господи, це було б жахливо.
Я квапливо вибачився, але помітив, що моє запитання засмутило міс Емілі. Вона пішла.
Я зайшов до будинку. Джоанна стояла у вітальні біля каміна, у якому щойно розпалила вогонь, бо вечори були ще холодні. В руках тримала розкритого листа. Коли я увійшов, вона рвучко обернулася.
— Джеррі, подивись! Я знайшла це в поштовій скриньці — хтось укинув. Послухай, як він починається: «Ти паскудна шльондро…»
— А що там далі?
Джоанна скривилася:
— Все у тому ж дусі, — і кинула листа у вогонь.
Я метнувся за листом, аж у спині закололо, і вихопив його з вогню. Він не встиг зайнятися.
— Більш так не роби. Він нам придасться.
— Придасться? Для чого?
— Для поліції.
Наступного ранку до мене завітав інспектор Неш. Ще з першої зустрічі я пройнявся до нього симпатією. Для мене він став взірцем слідчого у відділі карного розшуку графства. Високий, підтягнутий, з теплими замисленими очима і простими манерами.
— Доброго ранку, містере Бертон. Напевне, здогадуєтесь, чого я прийшов? — сказав він.
— Ще б пак не здогадувався. Історія з листами?
Він кивнув головою.
— Гадаю, ви теж одержали такого листа?
— Так, одразу ж по приїзді.
— І про що ж у ньому йшлося?
Якусь мить я подумав, а потім сумлінно і, наскільки міг точно, переказав зміст листа. Неш уважно вислухав, навіть не ворухнувся. А коли я закінчив, сказав:
— Коли я правильно вас зрозумів, містере Бертон, ви його не зберегли?
— На жаль, ні. Бачте, мені здавалося, що то простий випад проти приїжджого.
Неш порозуміло кивнув головою.
— Шкода, шкода.
— Але вчора моя сестра одержала ще одного. Я не дав їй спалити його.
— Спасибі, містере Бертон, це дуже розумно.
Я пішов до свого столу, де сховав листа, щоб він, бува, не потрапив до рук цікавої Партрідж, і дав його Нешові. Той уважно прочитав, потім підвів голову і спитав:
— Зовні він схожий на попередній?
— Здається, схожий, — відповів я.
— Така сама різниця між конвертом і текстом?
— Точнісінько. Конверт був з машинописною адресою, текст листа виклеєний літерами, вирізаними з книжки.
Неш кивнув головою і поклав листа до кишені.
— Скажіть, містере Бертон, чи не могли б ви поїхати разом зі мною до поліційної дільниці? Ми б там обговорили все докладно і не гаяли зайве часу.
— Звичайно, можу. Це треба зараз?
— Якщо ви не проти.
Біля дверей стояла поліційна машина, в якій ми й поїхали.
— Як ви гадаєте, вам пощастить знайти анонімницю?
Неш упевнено кивнув головою.
— Так, ми докопаємося. Це лише питання часу і витримки. Такі справи розкриваються досить легко, але, на жаль, повільно. Головне — до мінімуму звести кількість підозрюваних.
— Через відсіювання? — спитав я.
— Так. І водночас провадити спостереження.
— Наглядати за поштовими скриньками, вивчати шрифти друкарських машинок, відбитки пальців?
— Саме так, містере Бертон, — усміхнувся Неш.
Сіммінгтон і Гріффіт уже були в поліційній дільниці. Мене
