Люди навпроти - Жорж Сіменон
— Мадемуазель Соню…
У відповідь дівчина ледь повернула голову.
— Вийдіть зі мною на хвилинку, будь ласка…
Він пройшов до своєї кімнати. Вікно навпроти все ще було зачинене. Дівчина одразу ж помітила, що ліжко в кімнаті залишилось незайманим.
— Мадемуазель Соню, сьогодні я не маю часу приділити цим людям увагу. Чи довго вони тут чекають?
— Дехто від шостої. А зараз уже десята.
— Чи не могли б ви сказати їм…
— Що консульство буде відчинено аж завтра?
— Завтра. Саме так, завтра! — квапливо повторив Аділь-бей.
На вигляд Соня мала років вісімнадцять. Вона була худенька, обличчя бліде, очі світлі, волосся біляве. Та, незважаючи на таку зовнішність, дівчина здавалася наділеною якоюсь спокійною, рішучою силою, і ця сила пригнічувала Аділь-бея. Двері залишилися прочинені, й він ступив крок, щоб побачити, як Соня дасть собі раду з натовпом.
Дівчина трималася впевнено й говорила по-російському, не підвищуючи голосу, але слова свої супроводжувала жестами, що свідчили про її волю й рішучість. Жінка, яка годувала немовля, не зрушила з місця. Тоді Соня підійшла до неї, взяла дитину й сама застебнула жінці кофточку.
Відвідувачі почали неквапно виходити, і їхні кроки нагадували тупотіння худоби. Люди востаннє оглядалися з надією в очах, але марно. Коли двері нарешті зачинилися, в кабінеті залишився запах злиднів і бруду.
Соня повернулася до Аділь-бея, який увесь цей час сидів, спершись ліктями на стіл. Погляд у нього був трохи потьмарений.
— Ви вже пили чай? — спитала вона.
— Який там чай! — У нього вже не було сили стримувати свої почуття. — Де ви тут бачили чай? Де прислуга? Де дівся грамофон? Де…
Нагадувати про грамофон було якось несерйозно, але він пояснював його зникнення як зловмисний випад проти себе.
— Так, прислуги в консульстві немає, — сказала Соня.
— Чому?
— Тому що пан Фікрет її відіслав.
— Відіслав прислугу? За яким правом? І навіщо?
Соня не всміхалась. Вона була незворушною і, здавалося, щось обмірковувала.
— Певно, він мав на те підстави. Може, ви знайдете іншу прислугу?
— Як це — «може»? Ви усвідомлюєте, що я ризикую залишитися зовсім без прислуги?
— Ну, я сподіваюся знайти її для вас.
— А доти?
— Не знаю… Ви могли б їсти у кооперативному ресторані, але… Він слухав дівчину так, наче від неї залежала його доля.
— У вас є валюта? — спитала вона.
— Що-що?
— Валюта — це іноземні гроші. Якщо вони у вас є, то я можу купити вам що завгодно у Торгсині. Це крамниця для іноземців. Там продається все, що буває в європейських крамницях. У кожному місті є такий магазин.
Він дістав гаманець і взяв із нього турецькі ліри, однак дівчина насупилася:
— Я не впевнена, що їх приймуть. Але спробую…
— Як?! — Аділь-бей затнувся. Бракувало ще, щоб тут повторилася історія з італійським консулом. Але вуха у нього аж палали від думки, що турецькі ліри можуть не прийняти в крамниці, де торгують на іноземні гроші.
— Що ви їстимете?
— Що завгодно. Я не голодний.
Це була правда. Аділь-бей не хотів їсти, він узагалі нічого не хотів. Хоча ні: у нього було бажання негайно з'ясувати стосунки з кимось із місцевих відповідальних працівників. Аділь-бей хотів знати, чому Фікрет забрав грамофон, чому він одіслав прислугу, чому його супроводжував до вокзалу перський консул, чому італійці такі агресивні, чому люди навпроти стоять біля вікна до другої години ночі, чому…
Одне слово, все! Все, зокрема й про турецькі ліри, яких можуть не прийняти!
— За годину я повернуся, — сказала Соня, надягаючи чорний капелюшок і ховаючи гроші до маленької сумочки.
Аділь-бей нічого не відповів. Він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Саме в цю мить із кооперативу вийшла жінка у фартусі й почепила на двері якусь табличку. Він не міг прочитати, що там написано. Люди, що чекали в черзі, знерухоміли, ніби питаючи самих себе, чи це правда, — достоту як відвідувачі в Аділь-бея, яких він одіслав уранці. Потім бідолахи поволі посідали вздовж тротуару. Чого їм не вистачило — хліба, картоплі?
Навіть не глянувши на табличку, Соня ввійшла до кооперативу. В цю хвилю відчинилося вікно нагорі. Молодиця в жовтому вже одяглася. Вона так і залишилася в жовтому, але цього разу під сукнею було помітно білизну; коси жінка зачесала, губи й вії підфарбувала. Вона саме закінчувала полірувати нігті, коли раптом обернулася до дверей, зустрівши когось поглядом. Вона щось говорила — Аділь-бей бачив, як ворушаться в неї губи, й чув, як там переставляють речі. Несподівано в глибині кімнати промайнула Соня. Ту ж мить вона зникла у дверях і більше не з'являлася.
За хвилину Соня вже швидко йшла вулицею. Чорне плаття обтягувало її вузькі стегна й прямі плечі.
Що ж робити далі? Аділь-бей заходився розпаковувати валізи, шукаючи місця, де б покласти білизну й решту речей. Найдужче він ненавидів у цю хвилину італійського консула, пригадуючи його вгрузле в крісло тіло, мов символ самовдоволення й достатку. Аділь-бей наче бачив, як здригається це жирне тіло, перш ніж сказати щось ущипливе й злостиве.
А пані Амар, хіба вона краща за консула? Щойно Аділь-бей згадав про неї, як почув у кабінеті кроки. Тримаючи в руках стосик сорочок, він одчинив двері. За порогом стояла персіянка. Вона всміхалася, як людина, що когось приємно здивувала. Простягнувши до нього руку, вона, мов дитина, сказала:
— Гей, добридень!
