Немезида - Агата Крісті
Я певна, ви зрозумієте причини, що спонукають мене поставити вам такі запитання. Адже й містер Рейфаєл, певно, хотів, щоб я їх поставила».
III
Бродриб показав цього листа Шустеру, який відхилився назад на своєму стільці й присвиснув.
— То вона й справді хоче взятися за цю справу? Відважна бабусенція, — сказав він. — Певно, їй щось відомо про це, як ти гадаєш?
— Схоже, що ні, — відповів Бродриб.
— Шкода, але й ми нічого не знаємо, — сказав Шустер. — Він був дивакуватим старим.
— Атож, то був чоловік важкої вдачі.
— Я не маю найменшого уявлення, чого він хотів. А ти?
— Я теж, — відповів Бродриб. — Думаю, він не хотів, аби я щось знав.
— Що ж, у такий спосіб він надзвичайно ускладнив справу. Я не бачу найменшої можливості, щоб якась сільська бабуся змогла проникнути в мозок небіжчика і з’ясувати, яка фантазія не давала йому спокійно жити й померти. Чи не здається тобі, що він просто хотів збити її з пантелику? Позбиткуватися з неї? Заморочити їй голову? Можливо, він подумав, що вона вважає себе надто великим професіоналом у розслідуванні їхніх сільських проблем, і вирішив добре її провчити…
— Ні, — не погодився з ним Бродриб. — Я так не думаю. Рейфаєл був не такою людиною.
— Але ж він іноді любив напустити людям туману в очі.
— Це так, але в цій справі, я думаю, він був серйозним. Щось і справді непокоїло його. Власне, я абсолютно переконаний у тому, що він був чимось стурбований.
— І він тобі не сказав чи бодай не натякнув, про що ж, власне, ідеться?
— Ні, не сказав і не натякнув.
— Тоді як, у біса, вона зможе… — Шустер навіть не став закінчувати свою фразу.
— Навряд чи він сподівався на успіх, — сказав Бродриб. — Тобто я не бачу, як вона може взятися за цю справу.
— Як на мене, то він просто захотів пожартувати.
— Двадцять тисяч фунтів — гроші чималі.
— Він знав, що вона однаково їх не отримає.
— Ні, — заперечив Бродриб. — Так нечесно він би ніколи з нею не вчинив. Певно, він думав, у неї є шанс зробити те, чого він від неї хотів.
— А що маємо робити ми?
— Чекати, — відповів Бродриб. — Чекати подальшого розвитку подій. Бо події мусять розвиватися так чи інак.
— То ти маєш ще якісь запечатані розпорядження, чи не так?
— Мій любий Шустере, — сказав містер Бродриб. — Містер Рейфаєл цілком довіряв моєму вмінню зберігати таємницю й не відступати від етичних принципів порядного адвоката. Запечатані інструкції, про які ти мене запитуєш, можуть бути відкриті лише за певних обставин, а такі обставини поки що не настали.
— І ніколи не настануть, — сказав Шустер.
Ця репліка закрила тему.
IV
Містер Бродриб і містер Шустер могли особливо не клопотати собі голову цією проблемою, адже вони жили повноцінним життям професіоналів, яким і без того вистачало роботи. Міс Марпл перебувала в зовсім іншому становищі. Вона сиділа за своїм плетінням, але думки не давали їй спокою, і тоді вона йшла прогулятися, хоча Черрі й докоряла їй за це.
— Ви не повинні забувати, що лікар не радив вам багато рухатися.
— Я ходжу дуже повільно, — заперечувала їй міс Марпл, — і нічого не роблю. Не копаю землю, не висмикую бур’яни. Я лише… ну, розумієш, я лише переставляю ноги та міркую про деякі речі.
— Які речі? — запитала Черрі з певною цікавістю.
— Якби ж то я знала, — відповіла міс Марпл і попросила Черрі принести їй ще один шарф, бо повіяв холодний вітер.
— Що її тривожить — хотіла б я знати, — сказала Черрі своєму чоловікові, ставлячи перед ним миску з рисом та вареними нирками. — Китайський обід, — пояснила вона.
Її чоловік схвально кивнув головою.
— Ти з кожним днем готуєш усе краще, — сказав він.
— Я турбуюся за неї, — мовила Черрі. — Турбуюся, бо бачу, вона стурбована. Вона одержала якогось листа й після того місця собі не знаходить.
— Їй треба лише сидіти спокійно, — сказав чоловік Черрі. — Сидіти спокійно, сприймати все легко, брати з бібліотеки цікаві книжки, завести приятельку чи двох, які приходили б навідувати її.
— Вона про щось думає, — промовила Черрі. — Схоже, опрацьовує якийсь план. Вона обмірковує, як їй узятися за якусь справу, таке в мене складається враження.
На цих словах вона урвала розмову, пішла взяти тацю з кавою й поставила її перед міс Марпл.
— Ти випадково не знаєш жінки, яка живе в одному з нових будинків десь тут поблизу і яку звати місіс Гастінґс? — запитала в неї міс Марпл. — А також ту, що називає себе міс Бартлет і живе в її домі?
— Ви маєте на увазі той будинок у кінці села, який був перебудований і наново пофарбований? Люди, які в ньому мешкають, з’явилися тут зовсім недавно. Я не знаю їхніх імен. Вони мені не цікаві. Принаймні, я не сказала б, що вони цікаві.
— Ті двоє жінок — родичі? — запитала міс Марпл.
— Ні. Просто подруги, так мені здається.
— Я дивуюся, чому… — сказала міс Марпл і урвала мову.
— Ви дивуєтеся чому?
— Ет, пусте, — промовила міс Марпл. — Прибери на моєму письмовому столі, будь ласка, і знайди для мене аркуш поштового паперу. Я хочу написати листа.
— Кому? — запитала Черрі з притаманною їй від природи цікавістю.
— Сестрі священика, — сказала міс Марпл. — Його звуть Кенон Прескот.
— Це та, з якою ви познайомилися за кордоном, на Антильських островах, чи не так? Ви показували мені її світлину в альбомі.
— Так.
— Ви погано себе почуваєте? Тому й вирішили покликати священика?
— Я почуваю себе цілком добре, — сказала міс Марпл, — і мені хочеться щось робити. Можливо, міс Прескот мені допоможе в цьому.
«Моя люба міс Прескот, — написала міс Марпл, — сподіваюся, ви мене не забули. Я познайомилася з вами та вашим братом у Вест-Індії, якщо ви пам’ятаєте, на острові Сент-Оноре. Сподіваюся, що любий Кенон перебуває при доброму здоров’ї і що астма не мучила його під час холодної погоди, яку нам довелося пережити минулої зими.
Я пишу вам, щоб запитати,
