Немезида - Агата Крісті

— Що ж, це спрощує справу, — сказала міс Марпл. — Таксі вже тут? Ага, ось воно. Доброго ранку, Едварде, — привіталася вона з водієм Артурового таксі, якого, до речі, звали Джорджем. — Ось адреса, куди ви маєте привезти мене. Гадаю, більш як півтори години ця поїздка не забере.

Розвідувальна операція почалася.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ЕСТЕР ВОЛТЕРС

Естер Андерсон вийшла із супермаркету й попрямувала туди, де припаркувала машину. Знайти зручне місце для машини стає дедалі важче, подумала Естер.

І тут вона наштовхнулася на стару жінку, що йшла їй назустріч, трохи накульгуючи. Вона попросила вибачення, а стара дама зненацька вигукнула:

— О, кого я бачу — та це ж місіс Волтерс, чи не так? Естер Волтерс? Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене, я думаю. Я — Джейн Марпл. Ми зустрічалися з вами в готелі на Сент-Оноре — о, вже досить давно. Півтора року тому.

— Міс Марпл? Атож, це справді ви. Рада вас бачити!

— Справді, яка приємність зустрітися з вами. Я обідаю з кількома подругами тут, неподалік, але проїздитиму через Олтон пізніше. Ви будете вдома пополудні? Мені так хотілося б побазікати з вами. Приємно зустрітися з давнім другом.

— Так, я буду вдома, звичайно. Заходьте в будь-який час після третьої.

Отже, про зустріч було домовлено.

— Стара Джейн Марпл, — сказала Естер Андерсон, посміхаючись сама до себе. — Для мене було справді несподіванкою зустріти її. Я думала, вона давно померла.

Міс Марпл подзвонила у двері будинку Вінслоу Лодж точно о пів на четверту. Естер відчинила їй двері й провела її досередини.

Міс Марпл сіла на стілець, який запропонувала їй господиня дому, і трохи засовалась у тій нервовій манері, що була притаманна їй, коли вона хвилювалася. Чи, принаймні, тоді, коли вдавала, ніби хвилюється. У цьому випадку її хвилювання було справді вдаваним, адже все відбувалося саме так, як вона розраховувала.

 — Я дуже рада, що зустрілася з вами, — сказала вона Естер. — Це так приємно — зустріти когось із давніх знайомих. Знаєте, я думаю, усе дуже дивно влаштовано в цьому світі. Ти сподіваєшся зустрітися з людиною, і ти переконана, що зустрінешся з нею. Але минає час — і така зустріч стає для тебе великою несподіванкою.

— Нам лишається тільки визнати, що наш світ дуже тісний, ви згодні? — зауважила Естер.

— Атож, справді, я думаю, що так воно і є. Тобто я хочу сказати, цей світ тільки здається дуже великим, а насправді острови Карибського моря лежать не так далеко від Англії. І я могла зустріти вас де завгодно. На одній із лондонських вулиць або в одній із лондонських крамниць. На залізничній станції або в автобусі. Існує надто багато можливостей.

— Атож, існує багато можливостей, — погодилася Естер. — Я навряд чи могла б сподіватися, що зустріну вас тут, адже це не ваша частина світу, хіба не так?

— Ні, ні, не моя. Хоч я не можу сказати, що ви живете надто далеко від Сент-Мері-Мід, де живу я. Думаю, це за двадцять п’ять миль звідси, не більше. Але двадцять п’ять миль у сільській місцевості, коли в тебе немає автомобіля — а я, звичайно, не можу дозволити собі купити автомобіль, і навіть якби могла, то не вмію його водити — це дуже велика відстань, тож ти маєш змогу побачити своїх сусідів хіба що десь в автобусі, або на автобусній зупинці, або, щоб їх навідати, тобі доведеться наймати таксі.

— У вас чудовий вигляд, — сказала Естер.

— А я саме збиралася сказати, що у вас чудовий вигляд, моя люба. Мені й на думку не спадало, що ви мешкаєте в цьому куточку світу.

— Я живу тут не так давно. Відтоді, як вийшла заміж, власне кажучи.

— О, а я й не знала. Як цікаво. Певно, я пропустила повідомлення про ваше одруження. Я завжди перечитую в газеті всі повідомлення про шлюби.

— Я одружилася лише чотири чи п’ять місяців тому, — сказала Естер. — Моє прізвище тепер Андерсон.

— Місіс Андерсон, — сказала міс Марпл. — Я повинна запам’ятати. А хто ваш чоловік?

Було б неприродно, якби вона не запитала про чоловіка, подумала міс Марпл. Адже старі діви завжди виявляють надмірну цікавість.

— Він інженер, — сказала Естер. — Працює на залізниці. Він… — вона трохи завагалася, а тоді додала, — трохи молодший, ніж я.

— Тим краще, — негайно відповіла їй міс Марпл. — О, повірте, це набагато краще, моя люба. У наш час чоловіки старіють значно швидше, аніж жінки. Я знаю, про це ніколи прямо не кажуть, але так воно є. Вони живуть у дуже непевному світі, їх постійно обсідають усілякі тривоги, і вони надто багато працюють. А звідси надто високий або надто низький кров’яний тиск, усілякі проблеми із серцем. Вони також схильні хворіти на виразку шлунка або гастрит. Не думаю, що ми, жінки, хвилюємося та нервуємося так часто. Ми міцніша стать.

— Можливо, і так, — не стала заперечувати Естер.

Вона всміхнулася до міс Марпл, і міс Марпл відчула себе більш упевнено. Коли вона востаннє бачила Естер, та мала такий вигляд, ніби ненавидить її і, мабуть, вона справді ненавиділа її в ті хвилини. Але тепер вона, можливо, відчувала навіть деяку вдячність до неї. Можливо, до Естер нарешті дійшло, що якби не міс Марпл, то вона могла б лежати сьогодні під кам’яною плитою на якомусь пристойному цвинтарі замість жити щасливим — сподіваймося, що це так — життям поруч із містером Андерсоном.

— Ви маєте дуже гарний вигляд, — сказала вона. — Й обличчя у вас веселе.

— Ви також, міс Марпл.

— Щодо мене, то я, звичайно, постаріла. І хвороби дошкуляють. Не такі вже страшні й безнадійні, зовсім ні, але знаєте, у моєму віці неминуче маєш ревматизм того чи того різновиду, і тобі постійно десь болить. Твої ноги вже не такі, якими були колись, і ти не можеш позбутися болю або в спині, або в плечах, або в руках. О, моя люба, ліпше не говорити про таке. Який у вас гарний будинок!

— Ми живемо в ньому не так довго. Переселилися сюди чотири місяці тому.

Міс Марпл розглянулася навколо й зрозуміла відразу: вони оселилися тут недавно. І вмеблювання нового дому, либонь, коштувало їм недешево. Меблі були дорогі, зручні, в усьому відчувався потяг до розкоші. Добрі штори, добрі чохли на стільцях — щоправда, особливого смаку в усьому цьому не відчувалося, але вона й не сподівалася його тут знайти. Вона подумала, що їй відоме джерело