Немезида - Агата Крісті
— Атож, я розумію, про що ви кажете, — промовила Естер. — Але не думаю, що містер Рейфаєл був таким. До того ж, — додала вона, — я перестала бути його секретаркою досить давно. Через два або три місяці після того, як познайомилася з Едмундом.
— Так, так, звичайно. З вашим чоловіком. Певно, містер Рейфаєл був дуже засмучений, коли втратив вас.
— Не думаю, — відповіла Естер із нотками безтурботності в голосі. — Він був не з тих, хто засмучується через такі речі. У цих випадках він просто брав собі іншу секретарку — так він тоді й зробив. А якщо вона не задовольняла його, то він, не замислюючись, звільняв її, підсолодивши момент розлуки пристойною сумою грошей, і винаймав іншу, поки зрештою не знаходив таку, до якої не мав претензій.
— Так, так, розумію. Хоч він легко втрачав терпець.
— О, він щиро втішався тими хвилинами, коли втрачав терпець, — сказала Естер. — Думаю, він любив драму.
— Драму, — замислено повторила міс Марпл. — А вам не здавалося, — я часто ставила собі таке запитання, — що містер Рейфаєл мав особливий інтерес до кримінології, до її вивчення, так би мовити… Він, знаєте…
— Ви маєте на увазі те, що сталося на тому острові в Карибському морі? — у голосі Естер несподівано зазвучали різкі нотки.
Міс Марпл відчула, що далі просуватися в цьому напрямку небезпечно, проте їй треба було добути бодай якісь корисні відомості.
— Ні, не зовсім те, але згодом, можливо, він зацікавився психологічним підґрунтям тих подій. Або його увагу могли привернути випадки, коли правосуддя здійснювали не так, як годилося б, або…
Вона все більше заплутувалася у своїх поясненнях.
— Чого б то він мав цікавитися подібними речами? І краще не згадуймо про ті жахливі події на Сент-Оноре.
— Ой, ні, я думаю, ви маєте цілковиту рацію. Пробачте. Просто мені спали на думку деякі слова, що їх іноді говорив містер Рейфаєл. Дуже дивні фрази вихоплювалися в нього іноді, і я подумала, чи він, бува, не мав певних теорій про… причини злочинів?
— Його інтереси обмежувалися сферою фінансів, — коротко відказала Естер. — Яка-небудь геніально прокручена шахрайська афера з грішми могла його зацікавити, але нічого більше… — сказала вона, скинувши холодним поглядом на міс Марпл.
— Пробачте, — сказала міс Марпл розкаяним голосом. — Я… мені не слід було згадувати про жахливі події, що давно відійшли в минуле… І, думаю, мені час, — підхопилася вона раптом. — Я повинна встигнути на свій поїзд, а часу в мене залишилося зовсім обмаль. О, куди ж це заподілася моя сумочка — ага, ось вона.
Вона взяла свою сумочку, парасольку та кілька інших речей і за цією метушнею спробувала трохи відійти від напруги, що опанувала її в останні хвилини. Уже виходячи у двері, вона обернулася до Естер, яка просила її залишитися й випити з нею чаю.
— О ні, моя люба, на жаль, я не маю часу. Мені було дуже приємно зустрітися з вами знову, і я від щирого серця бажаю вам щасливого життя і здійснення всіх ваших надій. Я не думаю, що ви знову почнете шукати якоїсь роботи, чи не так?
— Є люди, які й справді без діла сидіти не можуть. Робота вносить цікавість у їхнє життя, кажуть вони. Вони нудяться, коли не мають чого робити. Проте мені життя в неробстві приносить справжню втіху. І я маю тепер змогу не думати про заробіток завдяки спадщині, яку залишив мені містер Рейфаєл. Він учинив, як дуже добра людина, і, гадаю, він хотів, щоб я втішалася тими грішми, які він мені заповів, хай навіть по-дурному, по-жіночому. Щоб купувала собі дорогий одяг, робила модні зачіски й усе таке. Він дивився на такі речі, як на дурниці. А проте я дуже його любила, — несподівано додала вона. — Я справді дуже його любила. Мабуть, тому, що він завжди був для мене викликом. Ладнати з ним було вкрай важко, і тому я щиро тішилася, коли в мене це виходило.
— І вам щастило приборкувати його характер?
— Ну, не зовсім, але він іноді й сам не здогадувався, що я потроху впливаю на нього.
Міс Марпл вийшла на вулицю. Вона озирнулася назад і помахала рукою — Естер Андерсон, що стояла на ґанку, весело помахала їй у відповідь.
— Я думала, вона до цього якось причетна або щось знає про це, — сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе. — Але я, мабуть, помилилася. Ні. Тепер я певна: вона не має жодного стосунку до дорученої мені справи, хоч би про що йшлося. О Господи, я відчуваю, містер Рейфаєл вважав мене набагато розумнішою, ніж я є. Гадаю, він сподівався, я зможу стулити факти докупи — але які факти? І що мені робити далі?
Вона похитала головою в цілковитій розгубленості.
Їй треба було обміркувати все дуже ретельно. Отже, цю справу цілком полишено на її розсуд. Вона сама має вирішити, чи відмовитися від неї, чи прийняти її і спробувати з’ясувати, у чому вона полягає. Чи взятися за неї, нічого не розуміючи, але сподіваючись, що рано чи пізно вона дістане якісь роз’яснення. Вряди-годи вона заплющувала очі й намагалася уявити собі обличчя містера Рейфаєла. Як він сидить у саду, біля готелю, у Вест-Індії, у своєму тропічному костюмі; уявляла його зморшкувате невдоволене обличчя, яке іноді зблискувало рідкісними спалахами доброго гумору. Їй дуже хотілося б знати, про що він думав, коли укладав цей план, коли обмірковував, як здійснити його. Хотів спокусити її, щоб вона його прийняла, переконати прийняти його, а може, навіть — либонь, можна сказати й так — силоміць примусити її прийняти його. Третє припущення було найімовірнішим для того, хто знав містера Рейфаєла. І все ж таки вона мала всі підстави думати, що він хотів, аби було зроблено якусь роботу, й обрав її, вирішивши доручити цю роботу саме їй. Чому? Тому що випадково вона спала йому на думку? Але чому вона раптом спала йому на думку?
Вона повернулася подумки до містера Рейфаєла й до тих подій, що сталися на Сент-Оноре. Можливо, проблема, яку довелося йому розв’язувати напередодні своєї смерті, повернула його думки до тієї поїздки на острів у Карибському морі? Може, вона
