Немезида - Агата Крісті

— Я думаю, ви бачили повідомлення про смерть містера Рейфаєла, — сказала Естер, ніби відчула, про що думає міс Марпл.

— Атож. Атож, я справді його бачила. Відтоді минуло вже близько місяця, чи не так? Мені так його шкода! Я справді засмутилася, хоч, звичайно, знала, що він приречений, та й усі знали — він сам про це добре знав, чи не так? Він не раз натякав, що довго не протягне. Думаю, він був дуже мужній чоловік і не боявся смерті, ви зі мною згодні?

— Так, він був дуже мужній чоловік і дуже добрий у глибині душі, — сказала Естер. — Він мені сказав, знаєте, коли я тільки почала працювати на нього, що призначить мені дуже пристойну платню, але відразу порадив відкладати з неї гроші на потім, бо на щось більше я не можу сподіватися від нього. Ну, я, звичайно, і не сподівалася на щось більше. Адже він звик дотримувати свого слова. Але у випадку зі мною він змінив думку.

— Так, — сказала міс Марпл. — Так, і я дуже рада за вас. Щиро кажучи — хоч він нічого мені прямо й не казав — я не здивована.

— Він заповів мені несподівано велику суму грошей, — сказала Естер. — Це стало для мене великим сюрпризом. Спочатку я повірити не могла.

— Я думаю, він і хотів зробити вам сюрприз. Схоже, він був саме такою людиною, — сказала міс Марпл. Потім запитала: — А чи заповів він що-небудь отому — забула, як його звуть — своєму масажистові?

— О, ви маєте на увазі Джексона? Ні, він нічого не заповів Джексону, але думаю, він зробив йому кілька дорогих подарунків протягом останнього року.

— Ви ще коли-небудь зустрічалися з Джексоном?

— Ні. Якщо пам’ять мені не зраджує, то я більше не зустрічалася з ним, відколи ми покинули острови. Він не залишився з містером Рейфаєлом, після того як вони повернулися до Англії. Здається, він пішов на службу до якогось лорда, що живе чи то в Джерсі, чи то в Ґернсі.

— Я хотіла б знову зустрітися з містером Рейфаєлом, — сказала міс Марпл. — Важко повірити в те, що його вже немає, після того як нам довелося стільки разом пережити. Мені, йому і ще кільком людям. А потім, коли я повернулася додому, коли минуло півроку, мені раптом спало на думку, якими близькими були ми з ним у той тривожний час, а проте як мало я знаю про містера Рейфаєла. Я подумала про це й у той день, коли побачила повідомлення про його смерть. Мені хотілося б знати про нього більше. Де він народився, від яких батьків? Ким вони були? Чи мав він дітей, племінників, кузенів, якусь родину? Мені хотілося б про це знати.

Естер Андерсон усміхнулася злегка. Вона подивилася на міс Марпл, і вираз обличчя в неї був такий, ніби вона хотіла сказати: «Атож, і я певна, ви хочете все це знати про кожного, хто вам зустрінеться». Але вголос лише сказала:

— Власне, усім було відомо про нього тільки одне.

— Що він дуже багатий, — негайно підхопила її думку міс Марпл. — Ви це хотіли сказати, правда ж? Коли вам відомо про когось, що він дуже багатий, то ви чомусь не хочете знати про нього більше. Тобто вам і не треба знати про нього більше. Ви кажете: «Він дуже багатий» або «Він неймовірно багатий», — і ваш голос відразу починає звучати тихіше, бо ви завжди відчуваєте певну розгубленість, коли вам зустрічається хтось неймовірно багатий.

Естер відповіла їй тихим сміхом.

— Він не був одружений? — запитала міс Марпл. — Він ніколи не згадував про дружину.

— Він утратив дружину дуже давно. Незабаром по тому, як вони побралися, думаю. Здається, вона була набагато молодша, ніж він — і, схоже, померла від раку. Дуже сумно.

— А діти в нього були?

— О, так, дві дочки й син. Одна з них одружена й живе в Америці. Друга померла молодою, здається. Мені довелося одного разу зустрітися з американкою. Вона зовсім не схожа на батька. Досить спокійна молода жінка з вічно сумним виглядом. — Естер на мить замовкла, потім провадила: — Щодо сина, то містер Рейфаєл ніколи про нього не згадував. Гадаю, він мав із ним якісь неприємності. Скандал чи щось подібне. Якщо не помиляюся, той помер кілька років тому. Але хай там як — а його батько ніколи про нього не згадував.

— Сумна історія.

— Мабуть, це сталося досить давно. Він поїхав кудись дуже далеко й так і не повернувся — помер там, де був.

— Містер Рейфаєл був засмучений його смертю?

— Він ніколи нічого подібного не показував, — відповіла Естер. — Він належав до тих людей, які без вагань списують свої втрати. Якщо син завдав йому прикрості, став для нього тягарем, а не благословенням, то, гадаю, він просто скинув його з рахунку. Можливо, розпорядився, щоб йому надсилали гроші на прожиток, але більше ніколи не думав про нього.

— Дивна історія, — сказала міс Марпл. — Він і справді ніколи не згадував про нього, ніколи нічого не сказав?

— Ви повинні пам’ятати, що він був людиною, яка ніколи не торкалася в розмові ані своїх почуттів, ані свого особистого життя.

— Так, звичайно, я пам’ятаю. Але я подумала, — ви ж були його секретаркою стільки років, — то, можливо, вам він коли-небудь довірився в якихось своїх проблемах.

— Він був не тим чоловіком, який комусь може довіритися у своїх проблемах, — сказала Естер. — Якщо вони в нього були, у чому я маю всі підстави сумніватися. Він не мислив себе без свого бізнесу, я сказала б. Він був батьком своєму бізнесу, а його бізнес був єдиним його сином чи дочкою, які щось важили для нього. Інвестувати гроші, примножувати їх — у цьому було все його життя, уся його втіха.

— Не називай жодну людину щасливою, доки вона не помре, — пробурмотіла міс Марпл, повторюючи слова в такий спосіб, ніби проголошувала гасло, а ці слова й були тоді гаслом, принаймні, їй так здавалося. — То його нічого не тривожило десь перед самою смертю? — запитала вона.

— Ні. А чому ви так думаєте? — у голосі Естер прозвучав подив.

— Я, власне, нічого такого не думала, — відповіла міс Марпл. — Я тільки хотіла сказати, що всілякі турботи стають набагато тяжчими для людини, коли вона, — не те, що