Я, зомбі - Леонід Григорович Кононович

— Ну що, дядьку, — сказав я, коли ми запалили, — що… знов не дотягли до кінцевого продукту?

— Де там!.. — буркнув Портюша. — Оце як присмокталися… вже з тиждень білого світу не бачимо! Але й брага ж добренна!.. — Він глипнув на мене своїми бляклими очима. — Мо', потягнеш хоч із літряку?

– І тобі не шкода?! — здивувавсь я. І помацав йому чоло. — Вперше таке чую! Ти не захворів, боронь Боже?! — Тоді скоса глипнув на спляче одоробало. — А це що за суб'єкт… ще один борець із зеленим змієм? Слухай, я його наче вже й зустрічав… наче й у тебе, га?..

— Це… друг! — сказав Портюша. Тоді зачерпнув кварту браги й став дудлить, мукаючи як корова. — Він тобі треба? — спитав, оддихуючись. — Можеш забирать… вистав літру коньяку й забирай… хоч зараз! — Портюша нагнувся й смикнув одоробало за ногу. — Е-е, дядьку… пора вставать… он уже сонце зійшло, дітки ідуть до школи…

— … І сталевари заступили на трудову вахту! — докинув я. — І секретарі райкомів он райкоми свої поодчиняли…

— … навстіж! — сказав Портюша.

— … навстіж! — погодивсь я. — А певно… райком, він же ж для народу! Люди несуть туди своє горе, свою радість…

Одоробало завовтузилось, а тоді, крекчучи, перевернулося на спину. Ну й мармиза ж у нього була… задута з перепою, пласка, як млинець. А на шиї добре видно було ще й глибокий, довгий шрам.

Одоробало витріщилось на мене своїми каламутними баньками й скількись часу дивилося як теля на нові ворота. Психоз, холодно подумав я, розглядаючи цього суб'єкта впритул. Алкогольний психоз… ще очей не продер, а вже шукає, кому б натовкти мордяку!

— А це… — врешті обізвалося одоробало, оглядаючи мене з ніг до голови, — …а це що за фалос?..

— Проснися… — поволі обізвавсь я, не зводячи з нього очей, — проснись, нас обікрали… ти, жіночий статевий органе!

— Щощо? — поспиталось одоробало, зненацька радісно посміхаючись (не інакше як в передчутті близької бійки — а що може бути кращим, ніж вранішня бійка, котра так розганяє кров!), — слухай, клієнт… ти щось наче нявкнув… чи, може, мені почулось — ану повтори?!

— Недочуваєш, еге?.. — Я був невиспаний і голодний і зараз сидів би вдома та жер щось на кухні, кидаючи ласі шматки Більбонському, — а натомість мусив балакати із драбом, котрого і навіч не хтів би бачить! — У вухо, може, дать… га?

— Портюшо, — лагідно сказало одробало, звертаючись до нього всім своїм усміхненим і пласким, як перепічка, лицем, — Портюшо… цей фалос начебто зобижає мене! Ти що, — обернувсь він, — що, не знаєш, як мене треба величать? Не статевий жіночий орган, о ні… а… — драб раптом поваливсь уперед, цілячи мені увіч розчепіреними пальцями, — …а Папа Валя… Папа Валя, каз-зьол!

Я зустрів його правим прямим, і він одлетів до стіни й так вгатився об неї, що все довкруг аж задудніло; але тут же відштовхнувся од неї й плигнув на мене, як справдешній козел; я відхилився убік, прицілився й щосили зацідив йому носаком по гомілці. Драб гикнув і, вищиривши свої жовті конячі зубиська, став згинатись навпіл.

— Дай йому, Папа Валя, дай! — завищала Кончіта, плещучи в долоні. (От же ж собача жінка, вона завжди не любила мене… певне, за ту свою кличку!) — Дай етому підерасу… етому казлу ванючаму!..

Я озирнувсь, і Папа Валя туттаки розпрямивсь, як пружина; мене взяла злість, і я, розвернувшись, вгатив його в перенісся.

— Диви який спермофаг! — сказав я, обтрушуючи куртку. — Та я з тобою зараз буду здійснювати статевий акт… — Папа Валя смикнувсь ще, і довелося з'їздить його по черепу. Ну, це був подвійний удар… Голова, одскочивши од кулака, гупнула в стіну, й він врешті обм'як. — Подумати тільки, яке стерво! Спортсмен він, чи що? — обернувсь я до Портюші.

— По літроболу, — буркнув той, одводячи погляд. — З боксу в шию потурили… за звірство, каже.

— Воно й видно!.. — сказав я, запалюючи цигарку. Тоді зачерпнув кварту браги й линув на Папу Валю. Портюша скривився. — Ти бач, який екскремент! Я тут прийшов з ласкою до нього, з любов'ю… а воно — з кулаками! А як же ж гуманізм? А норми комуністичної моралі? — просторікував я, вимахуючи сигаретою. — І того самого… гуртожитку? То тебе, лайдаку, на рингу не навчили? Та я тобі, до жіночого органу дверцята, зараз хутко зроблю дефлорацію!.. — Я згріб його за барки й поставив на ноги. — Хто послав тебе нападать на дружину кооператора? Говори, собаче гайно… ну?!

Папа Валя розплющив очі. Крім ненависті, в них не було нічого.

Я добув з кишені ножа й натис кнопку. Синювате, гостре, як бритва, лезо, клацнувши, вискочило з колодки.

Тиша настала така, що чутно було, як голка впаде.

— Ну? — лагідно поспитав я Папу Валю, приставивши лезо йому до горлянки.

Тоді надавив, і шкіра під вістрям напнулась. Драбуга ковтнув слину. Злякавсь, подумав я. А певно: більшість людей чомусь панічно боїться гострих предметів… надто ж коли їх приставляють до горла!

— Я довго чекатиму… ти, дверцята до органу?! Хто послав?

Він посинів. І знову ковтнув слину, смикнувши борлаком.

— Не… нне знаю!.. — вихрипів він нарешті. Певне, це йому коштувало бознаяких зусиль.

— Брешеш! — впевнено сказав я. І натиснув вістрям.

— Не знаю… як перед Богом! — заблагав він. — Ми попали в мінтярню…

— Ми!.. Хто «ми», в дідьчої матері?!

— Ми… з Хунтою… котрий був мордоворотом у Патлаха. Знаєте, мабуть…

— А-а, — дотямив я, — це той, що дуже не любив випить… То Патлах його випер? За алкоголізм, чи що? Ну й дурень! А далі, далі що? Залетіли ви з Хунтою…

— … нам строк світив, за дєвочку… Ну, зґвалтування. Хтіли нас везти на тюрму, аж тут… словом, приводять нас до якогось цивільного… і він каже: зробите таке й таке діло — і на всі чотири вітри. Ні прізвища, ні звання не знаю… як перед Богом! Ще сказав: не