Я, зомбі - Леонід Григорович Кононович

На вежі одгримів і почав згасати останній удар дзиґарів.

Дорога була як шкло. Я зігнувсь над кермом, закусивши мундштук цигарки. В очах сахалися й гасли вогні: громадисько універмагу, магазин з неоновою вивіскою, якийсь кінотеатр, де біжить і біжить світляна реклама, — й зненацька середхрестя, залите оранжевим сяєвом, з фігурою регулювальника в грубому форменому кожусі.

Я сіпнув ручне гальмо. Шосе було забите машинами. Видно було, як сіється сніг, брудний і жовтий у сяйві ліхтарень.

Попереду, в заверті хурделиці, насилу мріло попелясте авто.

Я задоволено ошкіривсь. Мої припущення підтверджувались: вбивця мав фори у двітри хвилини і водій з нього був такий собі. Я зумів виграти у нього той час. Він тільки й потрапив, що проїхати бульвар, — попід узбіччям копалася снігоочисна машина, й розрив між нами зразу ж поменшав, — тоді переминув ресторан і, вихопившись на площу, почав спускатися лабіринтом поплутаних, звивистих вуличок. Йому не вдалося втекти непоміченим. Я виграв у нього ті три хвилини. Я наздогнав його і йшов тепер за ним слід у слід, ані на хвилю не тратячи з поля зору.

Регулювальник махнув палицею. Машини рушили, гаркаючи й товплячись одна поперед одної, мов худоба. Я пропхався в лівий ряд і, не спускаючи очей з попелястого авто, ввімкнув рацію.

— «Дельта», «Дельта»… я — Дванадцятий. «Дельта», я Дванадцятий. «Дельта», як чуєте мене?..

Погода була кепська. Я працював на ультракоротких, і в таку хуртовину зв'язок міг пропасти геть.

— «Дельта» слухає! — озвалося раптом з динаміка. Крізь тріск ефіру я впізнав, що говорить Цуцичок, і в мене аж од серця одлягло. — «Дельта» слухає, — повторила вона. — Дванадцятий, що у вас?

— Аварія, — сказав я у мікрофон. — Аварія. Викликаю «трійку». Повторюю: виклик «трійки», терміново.

Якусь мить Цуцичок мовчала.

— Дванадцятий, я вірно зрозуміла… у вас — аварія?..

Я сумно покивав. У сленгу детективних служб «Тартару» це слово було кодовим, і означало воно — провал.

— Повторюю… — знову став я тлумачити, але Цуцичок вже оговталась: — Ваші координати, Дванадцятий?..

— … Аварія. Аварія, — монотонно повторював я у мікрофон. — Терміново давайте «трійку». Координати: Старе Місто, в районі домініканського монастиря.

Я кинув мікрофон на сидіння й притиснув газ. Вбивця їхав за якихось сто метрів попереду. Він їхав повагом, не кваплячись і дотримувався всіх знаків. Схоже було на те, що погоні він не сподівається. Ми проминули базар. На ніч зривався вітер. Сніг падав і не танув. Я плентав у правім ряду, намагаючись не трапляти тому драбові на очі. Ми проїхали монастир домініканів і звернули в глуху, сливе безлюдну вуличку. Тут попелясте авто так наддало ходу, що за хвилю його на силу Божу вдалося розгледіть. За два квартали попереду, притулившись до хідника, стояло таксі, й авто, блимнувши поворотом, гойднулось і, об'їхавши таксі, вкотилося у якийсь двір.

Стандартна схема, втомлено подумав я. Викрадене авто, наїзд… а потім машину кидають в якомусь провулку…

В кружелянні сніжинок видно було, як з двору мов обпечена вискочила кремезна постать у шкіряній куртці й червоно-чорному адідасівському костюмі. Грюкнули дверцята, й таксі рвонуло вперед. Я наддав ходу. Ми вихопилися на бульвар, і колеса застрибали на трамвайних коліях. Попереду спалахнув світлофор.

Я різко притиснув газ, обігнав якогось пікапа і м'яко пригальмував зразу ж за таксі.

Тоді ввімкнув «Кобру»1 й одночасно запустив плівку магнітофона.

— … работа — первый класс! — загриміло в динаміку.

— Тише, т-ты!.. Хвоста за тобой не видать?..

Скількись часу в динаміку чулося тільки погуркування мотора.

— Нет… не знаю… вроде нет! — невпевнено озвався здоровань. — Э-э, шеф… да ведь и не должно, ты чё?!.

— Знаю, — сказав другий. Голос його був спокійний. — Где тебя выбросить?

— Лады! — сказав здоровань. Він був трохи ображений. — Раз такое дело… Гони к метро. Буду уходить на тот берег. Да, шеф… так твоя фирма больше не будет меня дёргать?.. Работа сделана, мы же договаривались…

Гаркнув двигун, і таксі рвонуло вперед. Ми перетнули бульвар, виїхали на площу (чавунний мислитель стояв поміж голих дерев з книжкою в руках), й ті двоє звернули в одну з вуличок Старого Міста.

Задзуміла рація.

— Говорить «трійка». Говорить «трійка», — озвався стривожений голос Мурата. — Викликаємо…

— Говорить Оскар. — сказав я, крутонувши кермо й вискакуючи на центральну вулицю Старого Міста. — Говорить Оскар. Зустрічаємося на Заріччі. Координати: набережна, п'ятнадцятий кілометр.

— Зараз вони плутають у Старому Місті. Гадаю, на всяк випадок. — Я затягся ще раз і жбурнув недопалка у вікно. Він вдарився у бокове шкло й бризнув золотими іскрами. — Біля метро будуть… — я зиркнув на годинника, — … через п'ятьшість хвилин. Погоні вони не сподівалися, і це дивує найбільш. А як по совісті, то справа підозріла… Гроші вже перечислено?

— Двадцять п'ять тисяч, — замислено сказав Мурат, дивлячись перед собою.

Я засвистів.

— З глузду з'їхати можна!.. Отже… отже, йому треба було, щоб ми все-таки знайшли ту людину?!

— Що?.. — перепитав Мурат. — А, та звісно… звісно! Я, до речі, ще раз промацав канал, яким він діставсь до «Тартару». Провокація виключається: Філософову можна вірить.

— Виходить, заковика в цій проклятенній справі, яку він повісив нам на шию!..

— А ти хіба й досі цього не втямив? — поспитав Мурат. І глипнув на мене своїм важким поглядом. — Гроші заплачено?

— Заплачено, — погодивсь я.

— Отже, справу провадимо. — Мурат обернувся до Мур-Мура й Лугині, котрі сиділи позаду. Рішення він вже прийняв, і нічия думка його більш не цікавила. — Ви двоє: перша «трійка» — іде за пасажиром таксі, друга бере на себе