Я, зомбі - Леонід Григорович Кононович

Сердешне дитя… воно як у воду дивилось! Од тих пір білий світ став для нас чорним, як міліцейські халяви, а семінари з історії КПРС нагадували гекатомбу. А що ж тут іще скажеш… люди добрі, цей чолов'яга вірив, щиро вірив, що в матеріалах з'їздів є якісь думки! Мало того, він не давав переповідати їх своїми словами, а простотаки вимагав, щоб кожен повторював їх буква в букву. Зізнаюся, це мене спантеличило. А ну ж бо, подумав я собі, й справді в тих дурнуватих рішеннях та резолюціях можна знайти сенс… а то бодай зчеплення з реальним життям? Я покинув усе й, засівши у читальні, вгризся у багровочервоний том, наче хробак. Шкода праці! Я потратив кілька днів, аби встановити: доповіді партійних лідерів — не що інше, як роздуті загальні фрази й порожні речення, напхані цілковито абсурдним змістом; різниці між ХХІV і, скажімо… ну, хоч би й XXV з'їздом — нема ніякої, і незрозуміло, чому і те, й друге називають історичним; будьякий партійний документ носить символічний характер і становить собою міф у його закінченому, чистому, а головне, матеріалізованому вигляді — щось таке як священна корова… Ну, та висновки висновками, а на семінарах треба було щось казать! Крижинський заходив до аудиторії, мов дресирувальник у клітку. Мав цей чоловік якісь комплекси, а чи так був схибнутий на ідеології, чи, може, був просто пришелепуватий, але його вузький, щурячий писок так і дихав ненавистю до всіх нас. Пізніше я зрозумів: він любив партію. Він просто кохав її, як чоловік кохає жінку, непокоячись за найменші збурення в її організмі. Він, сільський хлопець, який на силу Божу здолав середню школу, знав, що таке відчай, убозтво, чорний труд, — од партії взяв усе: вона зробила його агентом наймогутнішої в світі секретної служби, вона відкрила йому двері високих кабінетів, вона, врешті, піднесла його на вершину життя, надавши вчений ступінь і всі блага, пов'язані з ним, з однією лиш умовою: служити їй не за страх, а за совість. От він і служив! Цей чолов'яга грудьми стояв за неї. Непримиренним, пильним оком він видивлявся всякого, хто міг би на неї заміритися. Просто він був на посту. Він був — солдат. Він був — боєць партії…

Я зціпив зуби. «Що ж, — подумав я, — нанесемо візит великому цілителю… буддійському монахові, котрий водночас ще й нащадок одного з апостолів!» Провулок був пустельний, і тільки вітер свистів і гнав клапоть газети. Я підстрибнув і, вчепившись за край муру, підтягся на руках. У парку не було й душі. З тильної сторони найближчої з кам'яниць чорніло декілька вікон, але на цей ризик доводилося йти. А як ще дістатися до тібетського мудреця, зануреного в нірвану, — на воротях кажуть, що йому нікого не хочеться бачити, а газетярам і взагалі дають понюхати кулака… Шурхаючи ногами в мокрому снігу, я пройшов між деревами. Тоді перетнув двір, піднявся на високий мурований ганок і пхнув тяжкі, масивні двері.

Це була старосвітська зала з високим склепінням, і в ній сиділа юна білявочка. На тлі каламутного вечора, котрий цідився через венеціанські вікна, вирізнявся її пещений і дуже наївний профіль.

— На добридень, ласкава… ее… панно!.. — лагідно обізвавсь я, покотячому підкрадаючись до її суперсучасного робочого місця — з кількома телефонами фірми «Панасонік», електронною друкарською машинкою і пультом зв'язку. По правді кажучи, «Тартар» мав куди ліпшу апаратуру — у нашого Цуцичка під рукою був ще факс і комп'ютер.

— Угу… — муркнула білявочка, уткнувши носа в якийсь журнал (краєм ока я встиг загледіть кольорові фото парубків з одвисаючим чоловічим причандаллям); аж тут до неї дійшла незвична форма звертання й вона похопилася: — Е… а… слухайте, а як ви тут опинилися?

Не чекаючи запрошення, я опустився в глибоке шкіряне крісло.

— Професія така! Журналістика, знаєте… дуже влізлива професія! — Я зиркнув у вікно: у воротях стояв грузовик із брезентовим верхом, і двоє лобуряк у плямистих комбінезонах перевіряли документи водія. — Чого не зробиш, аби виконати завдання! У вас тут же ж варта… Переліз огорожу, звичайно.

Білявочка витріщилась на мене ще дужче. Такої халепи їй, певне, ще в житті не траплялося. Вона подивилася на пульт, тоді на мене, затим знов на пульт, а взагаліто не знала, що робити. Голову дам у заклад, що інструкція радила гукнуть викидайла!

— Ви… ви… — вона ще й не здужала стямитися, — … ви хоч маєте поняття, куди оце втрапили?

— В Школу тібетської медицини, сподіваюсь? — люб'язно поцікавивсь я. І розплився в широкій посмішці, водночас напружено стежачи за її реакцією. — Дівчино, давайте говорить відверто. Я — газетяр, і в мене ділова пропозиція. Річ у тому, що наш журнал — дуже багате видання. Нас фінансує декілька фірм, і ми маємо навіть долари. Отож ми хотіли б організувати виступи Альберта Феліксовича за кордоном… ну, зокрема в Західній Європі. Попередні переговори уже проведено. Думаю, таке турне буде вигідним і для нього, і для нас, гадаю, теж. От саме для цього я й переліз ваш паркан. Хуліганський вчинок, але, скажіть, невже це такий злочин? Врештірешт, вам досить наказати — і я заберуся геть… однак ви, така розумна, добра, вродлива, — я змальовував її цноти, не шкодуючи слів, — невже ви зможете це зробити, навіть не вислухавши мене?

Моя посмішка, певне, таки вплинула на неї. А може, вона була шокована й ще не зовсім добрела тями чи, може, й просто була ще замолодою для такої роботи.

— А ви, — вже трохи м'якшим тоном озвалася вона, розглядаючи мене своїми фіалковими очима, — хіба не знаєте, що Альберт Феліксович не приймає газетярів? Після того як ваша шатіябратія…

— Погралася з ним у кота й мишки? — несподівано запитав я.

— Ну, я так не висловилася б… — збентежилась білявочка. — Бачите… — вона знов глипнула на телефон, міркуючи, певне, чи не гукнуть якого драба, аби він надавав мені по шиї, —…бачите, Альберта Феліксовича дуже образили ті статті, де його прозивали шахраєм і сумнівалися у його видатних чаклунських здібностях. А тут ще деякі пацієнти пішли… ее…

— … на повідку! — підказав я з невинним виглядом.

— Еге ж, на повідку, на повідку