– Коли ви переїхали сюди, докторе Корделл?
– Я покинула Саванну через місяць після нападу, – відповіла Кетрін, намагаючись притримуватись ділової манери спілкування Ріццолі.
– Чому ви обрали Бостон?
– А чом би й ні?
– Це досить далеко від південних штатів.
– Моя матір виросла у Массачусетсі, і щоліта вона привозила нас до Нової Англії. У мене було таке відчуття… ніби я повернулася додому.
– Отже, ви тут уже два роки.
– Так.
– Чим займаєтесь?
Спантеличена її запитанням, Кетрін насупилася.
– Працюю тут, у «Пілґрім», разом з доктором Фалько. У травматологічному відділенні.
– То, мабуть, у газеті «Ґлоуб» щось наплутали.
– Перепрошую?
– Кілька тижнів тому я читала статтю про вас. Про жінок-хірургів. До речі, ви дуже гарно вийшли на фото. Так от, у газеті зазначено, що ви працюєте в лікарні тільки рік.
Кетрін трохи зачекала, а тоді спокійно пояснила:
– Ні, все правильно. Після Саванни мені знадобилося трохи часу, щоб… – Вона кашлянула. – Я приєдналася до доктора Фалько в липні минулого року.
– А як же ваш перший рік у Бостоні?
– Я ніде не працювала.
– То чим же ви займалися?
– Нічим. – Вона спромоглася лише на таку недолугу, але категоричну відповідь. Вона не збиралася відкривати їм принизливу правду про свій перший рік у Бостоні. Про дні, які розтягувалися в тижні, коли вона боялася навіть вийти з квартири. Про ночі, коли від найменшого звуку її трясло від паніки і страху. Про повільне і болісне повернення до зовнішнього світу, коли проїхатися ліфтом чи підійти вночі до своєї автівки вартувало їй неабиякої сміливості. Вона соромилася своєї вразливості, вона досі соромилася, але гордість не дозволяла їй визнати це.
Кетрін глянула на годинник.
– Мене чекають пацієнти. Мені справді нема чого додати.
– Дозвольте ще раз уточнити деякі факти. – Ріццолі відкрила маленький записник на спіральці. – Майже два роки тому, вночі п’ятнадцятого червня, у вашому будинку на вас напав лікар Ендрю Капра. Ви знали нападника. Він був інтерном, ви працювали з ним в одній лікарні. – Вона підняла очі на Кетрін.
– Ви вже знаєте всі відповіді.
– Він підмішав вам щось, і ви знепритомніли. Він роздягнув вас. Прив’язав до ліжка. Знущався з вас.
– Я не розумію, до чого ви…
– Зґвалтував вас. – Слова, хоча й промовлені тихо, вдарили її сильніше за ляпас.
Кетрін нічого не відповіла.
– І це не все, що він хотів з вами зробити, – продовжила Ріццолі.
«Господи, нехай вона замовкне».
– Він збирався найжахливішим способом покалічити вас. Як він зробив це з чотирма іншими жінками в Джорджії. Він розпанахав їх. Відібрав у них те, що робило їх жінками.
– Досить, – сказав Мур.
Однак Ріццолі не вгавала:
– Це могло статися і з вами, докторе Корделл.
Кетрін похитала головою.
– Навіщо ви це кажете?
– Докторе Корделл, понад усе на світі я хочу спіймати цього чоловіка, і я подумала, що ви захочете нам допомогти. Щоб подібне не трапилося з іншими жінками.
– Але ж це не має до мене жодного стосунку! Ендрю Капра мертвий. Уже два роки він мертвий.
– Так, я читала протокол розтину.
– Я можу вас запевнити, що він мертвий, – випалила Кетрін. – Бо саме я пристрелила того бісового сина.
4
Мур та Ріццолі стікали потом у автівці, а з кондиціонера на них ще й дмухало тепле повітря. Вони вже десять хвилин стояли в заторі, але в автівці не ставало прохолодніше.
– Платники податків отримують те, на що заслуговують, – озвалась Ріццолі. – А це авто – купа брухту.
Мур вимкнув кондиціонер і опустив віконне скло. Усередину ввірвалися запахи розпеченого асфальту і вихлопних газів. З нього градом котився піт. Він не міг збагнути, як Ріццолі могла сидіти в піджаку. Свій він скинув одразу, як вони вийшли з «Пілґрім Медікал Сентер» і їх огорнуло спекотне повітря. Він був переконаний, що вона мусить відчувати спеку, бо помітив крапельки поту, що виступили над її верхньою губою, якої, мабуть, ніколи не торкалася помада. Ріццолі не була потворною, але в той час, як інші жінки робили макіяж чи вдягали прикраси, Ріццолі, здавалося, навмисне ховала свою вроду. Вона носила похмурі темні костюми, що не пасували до її делікатної фігури, а на голові в неї незмінно була недбала кучма неслухняних чорних кучерів. Такою вона була, і всім залишалося або прийняти її такою, як вона є, або йти під три чорти. Мур розумів, чому Ріццолі обрала цю демонстративну суворість – напевно, таким чином вона намагалася вижити в середовищі поліцейських-чоловіків. Адже вона, перш за все, боролася за своє право бути серед них.
Як і Кетрін Корделл. Утім, доктор Корделл обрала іншу стратегію. Вона тримала дистанцію. Під час їхньої розмови у Мура з’явилося відчуття, ніби він дивиться на неї крізь матове скло – такою далекою вона йому здавалася.
Саме ця її відстороненість найбільше дратувала Ріццолі.
– З нею щось не так, – сказала вона. – Чогось бракує в спектрі емоцій.
– Вона ж хірург травматологічного відділення. Вона навчилася зберігати холоднокровність.
– Є холоднокровність, а є лід. Два роки тому її прив’язали до ліжка, зґвалтували і ледь не випотрошили. А вона так спокійно про це говорить. Це мене дивує.
Мур запинився на світлофорі й дивився на скупчення автівок на перехресті. З шиї піт стікав на спину. Йому погано думалося в спеку. При високих температурах він ставав млявим і нетямущим. Йому хотілося, щоб літо якомога швидше скінчилося, він прагнув прохолоди першого зимового снігу…
– Агов, – сказала Ріццолі. – Ви мене слухаєте?
– Вона дуже стримана, – врешті озвався Мур. «Але не крижана», – подумав він, пригадуючи, як тремтіла рука Кетрін, коли та віддавала фотографії жінок.
Уже сидячи за своїм робочим столом, він потягував прохолодну колу і ще раз перечитував статтю «Жінки зі скальпелями», яку кілька тижнів тому надрукували в «Бостон Ґлоуб». У ній ішлося про трьох бостонських жінок-хірургів, про їхні перемоги і труднощі, про проблеми, які трапляються в роботі. Фотографія Корделл вийшла найгарнішою. Не лише обличчя було привабливим, привертав увагу і її погляд – такий гордий і прямий, ніби вона кидала виклик фотокамері. Її фото, як і стаття, лише посилювали враження, що ця жінка контролювала власне життя.
Мур відклав статтю і замислився над тим, наскільки помилковим може бути перше враження. Як легко вдається приховати
