Маска - Володимир Лис
Він вирахував, що одна з ночівель конвою швидше за все буде в будиночку на колишньому російсько-польському кордоні, будиночку, який належав тепер їхньому таємному відомству. Ця хатина була на крайньому північному сході Білорусі. Слєпньов приїхав туди на світанку. Коня прив’язав до дерева десь за версту в лісі, залишив йому вівса, а сам обережно пробрався до будинку, який був колись прикордонною заставою. Будинок стояв тепер порожній, тільки з містечка неподалік, із місцевого відділення жандармерії приїжджав раз на місяць чоловік, який розпалював грубку, щоб будинок не відсирів. Та приїжджав раз на день місцевий лісовий об’їждчик, який спостерігав, щоб ніхто з хатини нічого не поцупив. Слєпньов добре знав його, цей будиночок, бо вже бував тут кілька разів. Будівля слугувала тепер за перевалочну базу і була також місцем ночівлі для дипломатичних кур’єрів, а інколи — навіть для зарубіжних службових осіб, якщо ці особи були не надто високого рангу. Будинок складався з чотирьох невеликих кімнат, одна з яких мала окремий вхід — раніше це була кімната начальника застави.
«Якщо не помиляюся, то Аверинцев саме в цій кімнаті розмістить арештантів, — подумав Слєпньов, — і ґрати на вікні цьому сприятимуть. Біля дверей поставить вартового, а ще один вартовий обходитиме кругом будинку. На двері повісять замок. Пробратися до будинку непомітно навіть уночі, навіть із боку лісу без ризику отримати кулю навряд чи можливо».
Він оглянув ще піддашок, під яким були складені дрова, конюшню, ще один, вже однокімнатний будиночок, який слугував колись за кухню, поставлену у зруб лазню. Поглянув на небо, вкрите низькими темними хмарами. Звернувшись до Бога, попросив, аби до вечора не пішов сніг, адже тоді залишаться сліди. Ще раз обійшов усі будівлі. Зазирнув на кухоньку, побачив відро зі слідами фарби, напевне, після літнього ремонту. Дістав колекцію відмикачок і, ще не знаючи для чого, одімкнув двері. Гм, відро. І раптом зрозумів, що воно йому підказує. Другу підказку знайшов у конюшні. Це була стара іржава клітка, у якій колись останній начальник застави тримав спійманого у лісі ведмедика. Ведмедик виріс, кордон відсунувся далеко на захід, виїхав начальник разом із своїм ведмедем, напевне, повіз його до свого маєтку, дурень, а ось нікому не потрібна клітка залишилась, і Слєпньов вирішив скористатися нею як підказкою. Але спочатку відчинив двері в кімнату з окремим входом і збагнув, що знаходиться на правильному шляху. Йому ще довелося почекати у лісі, коли з’явиться і зникне після огляду будинку об’їждчик. Потім Слєпньов зайнявся імітацією ремонту в окремій кімнаті. Відірвав кілька дощок із підлоги, обідрав стіни, поойкавши, перекинув набік стіл і ліжко.
«Отож тепер Аверинцев візьме собі одну з кімнат, що залишилися, — подумав задоволено Слєпньов, — напевне, одну з трьох кімнат. Він любить показати, хто тут начальник. У двох інших розмістить двох кучерів та десятеро солдатів з особливого жандармського полку. Гм, та їх виходить чортова дюжина. Добре число для такої справи».
Ще він подумав, що тільки дуже вже велике щастя може принести йому удачу. Але тут-таки Василь Петрович розсердився сам на себе. Він згадав слова Рибалка, що для справжнього щастя завжди потрібна добра підготовка. І він далі займається підготовкою, намагаючись не залишати непотрібних слідів.
Насамперед він ще раз зайшов до кухоньки і там, біля пічки, залишив пакет із м’ятою і ромашкою. Ну, звичайно, окрім цих двох трав, у суміші була й третя, яку звали у народі сонним дурманом. За такої сльоти солдатики, напевне, неабияк змерзнуть, от і закортить випити чайку. Навіть якщо везуть чай із собою, то навряд чи, побачивши гарну народну заварку, не віддадуть їй перевагу.
«Що ж це я роблю? — подумав знову Слєпньов, коли вийшов із кухні. — На кого руку підіймаю, кого намагаюся визволити?»
Він притулився до дерева, потім намацав у кишені лист від Ядвіги Войцицької. Дістав і, не читаючи, наче сліпий, повів по ньому пальцями. Здавалося, букви його зігрівають.
«Пізно відступати», — подумав якось надто стомлено. Він, ще гучніше сопучи, витяг із конюшні клітку і поставив біля лазні. Так, це була друга його підказка для варти.
За годину після слєпньовської інспекції, коли на ліс уже насунули сутінки, під’їхала команда Аверинцева. Слєпньов здалеку, сховавшись за великою старою сосною, спостерігав, як виводять із карети арештантів — Прокопа та його спільника. Еге, та це, здається, його колишній супутник, Єзерський. Він ще побачив, доки можна було дивитися, як готують собі вечерю солдатики, а для пана Аверинцева, його, Слєпньова, безпосереднього начальника — лазню. Потім він чув лише голоси, і йому здавалося, що це зовсім не він мерзне у холодному, пронизаному злючим вітром осінньому лісі. Вийшло ж так, як він і підказав. Вже при світлі вогнища, яке розклали у дворі, Василь Петрович побачив, як Аверинцев щось каже, оглядаючи клітку. Як клітку розсунули і частинами занесли до лазні. Уже коли звідти вийшов посвіжілий, задоволений Аверинцев, до лазні загнали злочинців, які дзенькали кайданами. Потім біля лазні поставили вартового. Ще один вартовий, як він і передбачав, чатував біля будинку. Ледве згасло вогнище, Слєпньов підкрався ближче до будинку, став чекати. Якщо тільки вони пили чай, заварений його зіллям, то дурман уже почав розбирати їх. Якщо не приспить повністю, то розморить добряче, увагу послабить…
Він почав діяти, коли упевнився, що ті, у будинку, заснули. Першим Слєпньов знешкодив вартового біля будинку. Той, уже майже сонний, і не зойкнув. Для певности Василь Петрович тугіше затягнув припасений ним мотузочок на горлянці. Другий вартовий стояв, притулившись до стіни лазні. Цього він тюкнув із нальоту. Вартовий осів, наче мішок із соломою. Слєпньов обережно відсунув засув, відчинив двері. У ніздрі йому вдарило вже охололе, та все ще вологе і тепле повітря.
— Пане Мечиславе, — покликав він тихенько. — Прокопе, ви мене чуєте?
— Чую, — була тиха відповідь. — Боже мій, невже це ви, Василю Петровичу?
— Я сам… Тихо…
Слєпньов намацав у темряві дверці клітки, випустив обох полонених, наказав іти за собою. Потім посадив їх на коней. Сів і сам. Так втрьох вони і під’їхали до його вороного, який, відчувши хазяїна, тихо заіржав у темряві.
Їхали мовчки. Швидко їхати заважали кайдани на ногах у Прокопа і Єзерського. Лише на дорозі трохи припустили коней. Найдужче Василь Петрович боявся, що Прокіп почне дякувати чи розпитувати, чому він
