Маска - Володимир Лис
XIV. Злочин Василя Слепньова
1
«І все-таки чому ж не було гонитви?» — ще не раз запитує Василь Петрович сам себе, торуючи небезпечний шлях, на якому його підстерігала не одна, а ціла зграя небезпек.
Слєпньов рухався на північний схід. Такий само непривітний зимовий ліс, як і над ним, шумів над іншою каретою, у якій сидів чоловік, що цієї ночі зазнав, можливо, найщасливіших миттєвостей свого життя.
Слєпньову вдалося благополучно добратися до північної столиці, в якій панували люті морози. Правда, перед самим Петербургом його ледве не затримали в одному з містечок, може, він здався підозрілим місцевому жандарму. Тож Василь Петрович змушений був стукнути стража порядку по голові, а сам скочити на коня, який стояв припнутий біля корчми. Так він домчав до іншого повітового містечка, де й пересів у поштову карету. Не затримали його й на посту перед самим в’їздом до столиці. Вочевидь, місцевих жандармів ще не поінформували, хто такий «державний злочинець» Слєпньов. А може, його начальство гадало, що він орудуватиме лише в провінції, а до столиці поткнутися не посміє.
Та хоч як було, а вже наступного дня Слєпньов стояв біля палацу князя Івана Куракіна. Він трохи повагався перед тим, як заявитися на світлі князівські очі, але все-таки наважився і попросив слугу, тим паче, що той його знав, доповісти його світлості. Його впустили. Як виявилося, князь уже знав, що Слєпньова хитро підставили і звели на нього наклеп. Під час тривалої бесіди Слєпньов розповів князю все, що знав про Прокопа Марушка. Князь Куракін лише похитував головою і часом відбувався гнівними репліками.
— А це таки правда, що ти розповідаєш? — спитав він наостанку. — Ти головою ручаєшся, що все так?
— Ручаюся, ваша світлосте. — Слєпньов навіть виструнчився. — Можу присягнутися найдорожчим.
— Тоді твоїм відомостям ціни нема. І чекає на тебе нагорода, — сказав князь.
— Радий старатись, ваша світлосте, — випалив Василь Петрович.
Наступного дня князь Куракін доповів про все самому государю, добившись у нього термінового позачергового прийому. Олександр Перший теж зрозумів важливість відомостей, які йому приніс князь, котрий опікувався найтаємнішим відділом імператорської канцелярії. І вже наступного дня князь Куракін разом зі Слєпньовим за повелінням його імператорської величності відправився з особливою місією, з листами до короля Пруссії і курфюрста Пфальцу. А в листах розповідалося про справжнє обличчя князя Людвіга Другого. Вони мчали щосили. У Берліні, де князя Куракіна негайно прийняв король, спорядили експедицію у складі двох полків війська і загону поліції, щоб спіймати такого важливого злочинця. Пруський король інформував австрійського імператора про те, хто ховається під маскою графа Естерхазі.
Але коли вони прибули до Анхельсг-Пфальцу, так званого князя, звичайно, не застали. Він знову зник, наче розчинився за своєю звичкою у повітрі. Тепер лишалося чекати, що він, можливо, вигулькне десь в Австрії чи Італії. Можливо, його застукають у Трансільванії. «Якщо тільки він не подався ще кудись, — подумав Слєпньов. — А вітер Прокопа може занести куди завгодно».
Василь Слєпньов і князь Куракін повернулися до Росії. За мужність і відвагу, за відомості, які він доставив, та інші чесноти, виявлені під час операції з розкриття таємниці людини в помаранчевій масці, Слєпньова нагородили п’ятьмастами рублями сріблом, представили до звання капітана. Уже першого ж вечора після отримання нагороди Василь Петрович подався замочувати її в найближчу до його житла корчму.
2
Після повернення з Німеччини князя Івана відвідав його брат у перших Олексій, щойно призначений генерал-губернатором Малоросії. Йому потрібна була інформація про край, куди він їхав. Іван Куракін розповідає братові багато цікавого. Серед іншої інформації вирізняє розповідь про людину в помаранчевій масці.
— Розумієш, яка сволота цей підлий хам, — каже він. — Адже наводив жах на шляхтичів і в Речі Посполитій, і тепер у Російській імперії. І ніхто не міг подумати, що це Мечислав Кульчинський — один із найбагатших і найповажніших шляхтичів. Був такий у твоєму генерал-губернаторстві.
— Як ти кажеш — Мечислав Кульчинський? — перепитав князь Олексій. — Невже такий шанований дворянин виявився звичайнісіньким розбійником?
— У тім то й річ, що незвичайним, — зітхнув князь Іван. — Та й не дворянин він…
— Не дворянин? — здивувався князь Олексій. — Тоді хто? Щось я не розумію тебе…
— Звичайний кріпак, — трохи роздратовано пояснив князь Іван.
— Кріпак? — У князя Олексія полізли очі на лоб. — Як це треба розуміти?
— А так і розумій, — сказав князь Іван. — Зумів пролізти в душу до поважного шляхтича, стати, так би мовити, його сином. А далі і пішло, і поїхало. І головне, собака виявився дуже вже кмітливим і розумним як на раба. Ось, мабуть, у чому його головна небезпека для нас. І для тебе насамперед.
Новий правитель України швидко вловив, як можуть зашкодити режиму чутки, навіть не достеменні відомості, а чутки, що колишній кріпак, раб-утікач так довго приховувався під іменем багатого шляхтича, дворянина, та ще й якого!
— Де ж він тепер? — запитав новий генерал-губернатор.
— У тім то й річ, що невідомо, — відповів князь Іван. — Намагаємося розшукати, та поки що ловимо вітру в полі, а він уже кілька разів зникав і знову виникав.
— Он як? — перепитав князь Олексій. — Тоді треба подумати.
І князь Олексій, майбутній герой «Оди» Івана Котляревського, попросив брата докласти всіх зусиль для якнайшвидшого й успішного завершення операції. Водночас він пропонує заборонити публічно називати ім'я, під яким ховався розбійник у помаранчевій масці, вилучити з документів, книг, преси і знищити будь-яку згадку як про людину в помаранчевій масці, так і про Мечислава Кульчинського. Ні, цього мало, треба знищити і всі портрети, які є. Щоб і сліду не було. Інакше якийсь кріпак, нікчемний байстрюк, хам і раб, диви, та й спокуситься личиною дворянина. А якщо це сталося одного разу, то чому не може повторитися?
Запропоноване князем Олексієм Куракіним чиновники успішно реалізували. Але ще до завершення, остаточного й успішного, справи (або зловити, або вбити) жандармерія двох губерній мала вказівку затримувати не лише самого Кульчинського, якби він десь з’явився, а будь-кого, хто бодай згадає про нього. Цей циркуляр
