Маска - Володимир Лис
Згадаймо, що відчував сам Прокіп, коли побачив нещасну свою Яринку, яку випустили з підземелля. Його почуття були схожими на теперішні графині Ядвіги. Видіння також схожі, лише обставини були інші.
Уранці йому до болю захочеться розповісти цій жінці про той далекий весняний ранок, коли він побачив свою кохану на подвір’ї, спотворену, враз постарілу, не схожу на саму себе. Хто ж це йшов йому назустріч цим проклятим подвір’ям? Він запитав себе і не зміг відповісти, і раптом відчув, що й не зможе розповісти про цей ранок вже нікому. Нікому більше. Нікому — он воно як.
Тієї ночі Ядвіга Войцицька сама прийде до кімнати, яку сама ж і відвела Прокопу-Мечиславу-Ференцу. Гостеві у трьох подобах, з трьома обличчями, під трьома масками. Але ж якась із них та була справжньою…
«Напевне, осиковий листочок, останній, самотній на самому вершечку дерева чи на краєчку гілки, так не тремтів, як я тремтіла, коли йшла до нього, — зізнавалася вона дочці в останньому листі. — Я не прошу пробачення, знаю, що його не буде, і навіть не знаю, чи прошу я розуміння, чи просто шукаю полегшення. Не знаю. Адже я йшла не лише тому, що хотіла врятувати свого чоловіка… Не лише тому. Не знаю, яка темна сила штовхала мене. Але дозволь поставити на цьому крапку, моя Ядвіго. Можу ще два слова, два страшних слова, які й визначають те, що я відчувала тої зимової ночі — принизлива насолода. Боже мій, і це пишу я! Я не можу не написати. Не можу, донечко моя. Про те, що було далі, ти знаєш».
Уранці Прокіп Марушко вийшов із маєтку і сів в екіпаж. Ніхто його не проводжав. Ніхто й не перешкоджав. Щоправда, з кількох вікон у спину йому стріляли посмішки челяді. Екіпаж уже на колесах, а не на санях виїхав за ворота і вгруз радше в осінню, ніж зимову багнюку. Карету зусібіч обступила сльота, сіра і невиразна, наче зграя жебраків. Старим садом нишпорив холодний, вологий вітер, ніби тихо ридав над чимось, відомим лише йому.
Прокіп звелів кучеру їхати поволі. Може, хотів усе запам’ятати. Лише єдиний раз виглянув із вікна карети. Звичайно, жінку, котра десь там у палаці навколішки молилася Матері Божій Мазурській, іконі, яку привезла колись із батьківського дому, не побачив. Він нахмурився і відвернувся. Стукнула у вікно карети гілка старої яблуні, яка росла над розбитим негодою шляхом. Карета рухалася поволі, на передку мерз молодий кучер. І все-таки десь за чверть години вони приїхали на хутір, де після безсонної ночі на нього очікували двоє чоловіків.
— Ви вільні, — коротко сказав Прокіп графові Войцицькому. — Вибачте, що не можу дати коня. Прощавайте, графе. Більше я вам нічого не скажу.
— Прощавайте, — також коротко відповів Юзеф Войцицький.
Він пішов, жодного разу не оглянувшись. Ішов ходою, сповненою гідности, наче ступав плацом у столиці. Ліс, мокрий, як усе довкола, небавом сховає його. По якомусь часі він нарешті повернеться до свого маєтку, де графиня Ядвіга стоятиме навколішки перед образом. Він стане поруч із нею. Коли ж граф Юзеф зник з очей, граф Естерхазі наказав рушати, звелівши Слєпньову пересісти в карету до себе. Василь Петрович, який багато про що передумав за цю ніч, вирішив, що настав його час спробувати щастя. Плентаючись до карети свого ворога і тимчасового хазяїна, він зненацька кинувся на одного з охоронців, який не встиг вставити ноги в стремена, і виштовхнув того із сідла. Скочивши на коня, одразу стиснув того острогами і помчав між деревами. Усе сталося так несподівано, що люди Прокопа, перш ніж отямитися і відкрити стрілянину, втратили кілька дорогоцінних миттєвостей.
Слєпньову пощастило. Досвідчений кінь лавірував між стовбурами дубів та буків, а незабаром вони потрапили до молодого соснового ліску, який закрив утікача зеленими гілками. Не зачепили Слєпньова й кулі — вони просвистіли над самісіньким вухом.
Але найдивніше, що за ним ніхто не гнався. Погоні не було. Лісом мчав лише його кінь. Та сполохано знялася зграя гайвороння з вершечків сосон.
Коли Слєпньов упевнився, що гонитви немає, він стишив біг коня і збагнув нарешті, що він вільний. Вільний він, он як! Так, вільний, але й самотній, як ніколи перед цим. Що ж робити з цією свободою? Він ще уповільнив коня. Мимоволі відзначив, що кінь добре вгодований і добре відчуває вершника. Він зупинився. Прислухався, але так нічого не почув, окрім віддаленого посвисту вітру. Помірно шумів зимовий ліс, але зими тут не відчувалося. Тільки між деревами виднілися горбики снігу, який не встиг розтанути. Холодний вітер, який у полі і навіть на хуторі пробирав до кісток, тут майже не відчувався. Слєпньов озирнувся, радше механічно, ніж сподіваючись когось побачити. Нікого. Що ж робити далі?
«А чи не повернутися мені назад? — майнула раптом думка. — Може, ця ніч справила і на мого розбійничка такий вплив, що він не лише не став би мене переслідувати, а диви, і не вбив би? Не вбив би, га?»
Ще трохи подумавши, Слєпньов відмовився від спокусливої ідеї. Ні, треба йти шляхом звичнішим, хоч цей шлях і передбачав чимало нових випробувань.
«Що ж, пан або пропав», — зважився Василь Петрович. Слухняний, навчений кінь повернув до нього морду, мовби запитуючи, куди далі йти. Слєпньов усміхнувся і легенько торкнув коня острогою.
Кінь повеселішав і пішов швидше. Його хода, яка могла за велінням вершника перерости у біг, вселила ще більшу впевненість у самого Слєпньова. Врешті-решт при ньому були документи на його ім’я і навіть жетон особливого чиновника канцелярії Його Імператорської Величності. Він, попри всі обшуки, таки зумів його зберегти. Хоч могло бути й так, що жандарми, які зустрінуться на його шляху, мають наказ чи якийсь там інший папірець затримати саме його — небезпечного державного злочинця Слєпньова Василя, сина Петрового. Що ж, у нього є й інші документи, якими його наділив Прокіп Марушко. Хіба він не навчений, як виходити ще з гірших ситуацій? «Не
