Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— А ти не думав, що Товкача могли насторожити хоч аби тим, що краденим комбікормом займається міліція?

— Ми все зробили, аби він повірив, що на крадені корми вийшли випадково: перевіряли всі машини, які були тоді на Північній, і в це число потрапив і він. А якщо здогадається, тоді й буде вестися так обережно, і запасний хід завчасно (на той випадок, якщо Пилипчук попадеться) придумає. Я не твердолобий: може, ми й поспішили із варіантом «машина». Проте упевнений, що не все так погано, як здається. Якщо лам пощастить установити, як саме крадене потрапило до Пилипчука, то будемо на коні.

— Тільки ж не забувай: маємо в запасі три дні, а то й два. На арешт Пилипчука у нас нема вагомих підстав. Доведеться відпустити. Так що закочуй рукави. Я теж підключився б, але є інша робота.

Ледь Турчин переступив поріг кабінету Дерев'яного, як той звівся і пішов назустріч капітанові, міцно потиснув руку, запросив сісти біля приставного столика. Сам сів навпроти.

— Хто міг би подумати? Хто міг би подумати? — забідкався. — Адже я йому довіряв, як рідному синові. І така чорна невдячність. А може, і справді не він? Може, тільки взявся перепродувати крадене? — глянув благально. — Хоч і це його не красить.

Капітана таке запитання ледь не шокувало: адже, крім вузького кола працівників міліції, ніхто не знав, що Пилипчук сказав на допиті. Невже хтось проговорився?

— Звідки вам відомо, що він не крав?

— Всі так говорять.

— Хто конкретно?

Така настирливість Турчина, певно, збила з пантелику Дерев'яного. Він розгублено оглянувся.

— Конкретно я чув од Нужного і моєї секретарки.

— А вони звідки дізналися?

— Я не цікавився. Давайте їх покличемо, спитаємо.

— Покличемо, тільки не зараз. Зараз дозвольте вам поставити одне не зовсім скромне запитання: чому ви своєму шоферові вірите більше, ніж родичеві?

— Бачите, Іван возить мене вже третій рік. Я до нього встиг добре придивитися. Хлопець слухняний, неязикатий.

Знаєте, начальнику від шофера важко з чимось заховатися. Інколи водієві доводиться виконувати дуже делікатні доручення… Одне слово, я ні в чому поганому його й разу не запідозрив. А от Катрин брат… То, я вам скажу, калач тертий. З рідного батька останню сорочку зніме і не скривиться. Он хоч би з тим перснем. Хіба путній брат таке вчинить?

— Дякую. А тепер скажіть: ви знали, що шофер займається підробітками?

Директор поворушив бровами і кисло посміхнувся:

— Знав. Тільки я хотів, як краще. Хлопець молодий, треба вдягнутися пристойно і на дівчат якийсь карбованець викинути, а потім іще оцей заскок із машиною. На зарплату не розженешся. Він хотів кинути мене й перейти в автопідприємство, на вантажну. Та я перекопав його лишитись. Такого шофера, як він, скажу вам, пошукати треба. Коли я їду з ним, то за своє життя спокійний. Набавити ж зарплату не маю права, то й закриваю очі на ліві рейси. І от після всього цього — таке? Ні, в моїй голові воно не вкладається. Не вкладається, і край. — Дерев'яний навіть обхопив руками свою чубату голову.

Отже, думав Турчин, Пилипчук лише перепродував крадене. Бо ж коли така чутка народилася тільки на заводі, то й спільника треба шукати тут, і чутку цю він розпустив, безперечно, недаремно. Що ж за цим може ховатися?

Питання постало так гостро, що Павло на мить забув, де знаходиться, перестав помічати співрозмовника, котрий дивився йому прямо в обличчя, і оця глибока задума не минула уваги Дерев'яного — він став іще уважніше пильнувати за кожним порухом оперуповноваженого.

Аж тепер Павло помітив, що Дерев'яний пильно на нього дивиться.

— Даруйте… — ніяково усміхнувся директор. — Мені здалося, що намислили щось путнє.

Капітан стомлено потер лоба.

— Та ні, після вашої розповіді про шоферів у мене ніяк не йде з голови те, якими невдячними бувають люди. Не кожний начальник дає таку поблажку шоферові, як ви. І от тобі дяка за доброту. Але ви всього ще не знаєте. Він і справді говорить, що тільки перепродував крадене, та у нас є незаперечливі докази: то він обікрав усі три квартири. Не сам, звісно, а ще з деким, хто теж працює на вашому заводі.

— Чому ж ви його не берете? — здивувався Дерев'яний.

— Пробачте, але того я вам не можу сказати. Про це дізнаєтеся пізніше.

— Ви ж не тягніть… А то розпродадуть, попропивають наше добро.

Турчин приховав іронічну посмішку.

Яківчук, із котрим Павло прибув на завод, стояв біля вагової і розмовляв із чоловіком у зеленій спецівці і такому ж береті. Капітан зупинився на невисокому ґаночку, щоб не заважати дільничному, одночасно роздивлявся навколо. Виробничі цехи розкинулися ліворуч, навпроти прохідної — вагова, у неї виправся громіздкий цех по виготовленню солом'яних брикетів, за ним — майстерні й гаражі. Звідси, від контори, їх не видно, але оперуповноважений і так знав, що вони прилягають до соснової посадки, яка спускається в яр, дном якого хлюпотить струмок. Якщо злочинець заносив крадене на плечах, то заходив тільки звідти.

Вхід до брикетного цеху з боку вагової. З нього не видно, що робиться біля майстерень і гаражів, бо вікна аж під стелею. Цех у суботу працював, майстерні — ні. Сторож удень прохідної не залишає, лиш уночі зрідка проходжується по території.

Розмовляючи, вони наблизилися до гаража. На заасфальтованому майданчику стояв самоскид без заднього моста. Водія не було.

— Давно тут? — кивнув Турчин на машину.

— З сьогоднішнього ранку.

Ліворуч од соснини виділилися невеличкі смужки городів.

— То чиї?

— Робітників заводу. Раніше там був пустир. Його розчистили.

— Ви не цікавилися: може, хтось був увечері на городі?

— А що там зараз робити?

— Мало