— Кору повернули, — щасливо каже Анна. — Ти, мабуть, чула. — Вона киває головою в бік спільної стіни, вона знає, що крізь неї Синтії чути плач.
— Рада за тебе, — каже Синтія. Їх розділяє робоча поверхня з дерев’яною підставкою для ножів. У Анни вдома є такий самий набір — нещодавно в бакалії на нього була спеціальна пропозиція.
Анна ставить чашку на стіл.
— Я просто хотіла дещо прояснити.
— Що прояснити? — питає Синтія.
— Ти не будеш шантажувати нас тим відео.
— Справді, а чого б це? — каже Синтія, ніби анітрохи в це не вірить, вважаючи слова Анни блефом.
— Тому що поліції відомо, що зробив Марко, — каже Анна. — Я розповіла їм про твоє відео.
— Та невже? — Синтія сповнена скепсису. Здається, вона думає, що Анна дурить її. — А нащо тобі це їм казати? Хіба Марко через це не потрапить за ґрати? А, стривай… ти хочеш, аби він туди потрапив.
Вона зверхньо дивиться на Анну.
— Не можу сказати, що засуджую тебе.
— Марко не посадять.
— Я б не була така впевнена.
— А я — впевнена. Марко не посадять, а натомість посадять мого батька — твого коханця — за вбивство й сприяння викраденню, як тобі, мабуть, уже відомо.
Анна спостерігає за тим, як змінюється обличчя Синтії.
— Так-так, я все знаю, Синтіє. Моя мати винайняла приватного детектива, який спостерігав за вами. У неї є фотографії, чеки, усе.
Анна із задоволенням робить ковток чаю.
— Твій таємний роман уже не такий таємний.
Нарешті Анна отримала гору, і їй це подобається. Вона всміхається Синтії.
— Ну то й що? — нарешті промовляє Синтія. Але Анна бачить, що та збентежена.
— Чого ти не знаєш, — каже Анна, — так це того, що Марко домовився з поліцією.
Анна бачить, що на обличчі Синтії промайнула тінь тривоги, й раптом розуміє, чому прийшла сюди.
Зловісно, вона каже:
— Ти була замішана в цьому. Ти знала про все від самого початку.
— Я нічого не знала, — презирливо каже Синтія, — окрім того, що твій чоловік викрав рідну дитину.
— О ні, думаю, ти знала. Думаю, ви з моїм батьком облаштували це разом — ми обидві знаємо, як ти любиш гроші, — каже Анна, дещо уїдливо. — Можливо, саме ти будеш однією з тих, хто потрапить за ґрати.
Синтія змінюється на лиці.
— Ні! Я не знала, що зробив Річард, поки не почула про це з вечірніх новин. Я не причетна до цього. Я думала, що це зробив Марко. В тебе немає жодних доказів. Мене й близько поряд із твоєю дитиною не було!
— Я тобі не вірю, — каже Анна.
— Начхати мені, віриш ти чи ні, — це правда, — каже Синтія. Вона дивиться на Анну, звузивши очі. — Що з тобою сталося, Анно? Раніше ти була така весела, така цікава, а потім узяла й дитину народила. І все в тобі змінилося. Ти взагалі розумієш, якою нудною, похмурою й тупою ти стала? Бідолашний Марко, не уявляю, як він витримує.
— Не намагайся змінити тему. Не переходь на мене. Ти не могла не знати, що затіяв мій батько. Тож не треба мені брехати, — голос Анни тремтить від люті.
— Ти ніколи не зможеш довести цього, просто тому, що це неправда, — каже Синтія. А потім, без тіні співчуття, безжально додала: — Якби я була причетна, думаєш, я лишила б дитину в живих? Річарду, мабуть, було би простіше одразу вбити її — набагато менше клопоту. То було б справжнє задоволення: стулити писок тієї малої крикухи.
Раптом Синтія лякається — вона розуміє, що перетнула межу.
Стілець Анни раптом падає на спинку. Замість звичайної самовдоволеності на обличчі Синтії — сліпий жах, її порцелянова чашка розбивається об підлогу, коли вона видає жахливий, приголомшливий крик.
Марко глибоко заснув. Але щось раптом розбудило його посеред ночі. Він розплющив очі. Навколо — темрява, але на стінах спальні відбивається кружляюче блимання червоних вогнів. Аварійні маячки.
У ліжку поряд із ним — порожньо. Мабуть, Анна знову пішла годувати дитину.
Йому стає цікаво. Він встає та підходить до вікна спальні, з якого видно вулицю. Марко відсуває фіранку і визирає назовні. Швидка. Вона припаркувалася біля сусідських дверей, ліворуч.
Навпроти будинку Синтії та Грема.
Усе його тіло напружилося. Тепер він бачить чорно-білі поліцейські машини на іншому боці вулиці, їх стає дедалі більше, поки він спостерігає. Його пальці на фіранці мимоволі сіпаються. У тіло вприскується адреналін.
З будинку двоє працівників швидкої виносять ноші. Хтось лежить на них, але за медпрацівниками йому не видно, хто. Ніхто не метушиться. Медик змінює положення тіла. Марко бачить, що на ношах хтось є. Але не знає хто, тому що обличчя накрито.
Той, хто лежить там, — мертвий.
Кров відливає Марко від голови — він відчуває, що може знепритомніти. Спостерігаючи, він помічає, що з-під простирадла вибилося довге пасмо чорного, як смола, волосся.
Він дивиться на порожнє ліжко.
— О Господи, — шепоче він. — Анно, що ти наробила?
Він вибігає зі спальні, швидко зазирає в дитячу кімнату. Кора спить у ліжечку. В паніці він збігає сходами і заклякає в темній вітальні. Він бачить
