Це побачили не тільки ми. Долина знову здригнулася від крику, та цього разу в голосах сотень людей чулися подив і радість. Я знов уявив: бурхливе полум’я, запах гару, задушливий жар — і Його Преосвященство в золоченій ризі з піднятим до неба хрестом.
Алілуя!
— Вогонь спадати, — спокійно констатував П’єр. — Вогонь гаснути, вогонь ітить.
— А брат Петро читати «Світильник» і правильно відмінювати дієслова, — додав італієць. — А знаєте, отче Гільйоме, таки страшнувато. Навіть якщо розумієш, що все це — омана.
Я роззирнувся. Людей у долині явно поменшало. Очевидно, частина воїнства, найбільш полохлива й розсудлива, вже на півдорозі додому. Але залишилося чимало. Схоже, вчинок єпископа справив враження.
— Тепер монсеньйор скаже, що вогонь не зачепить щирих християн, — Ансельм подумав про те саме. — Диви, вілани знову посміливішають.
Ще б пак! Якщо колоди — звичайна неприємність при облозі, то стіна вогню — це вже з арсеналу демонів. Але тепер усі побачать, що вогонь — несправжній. Де Лоз розрахував правильно.
— Досить! — я ще раз роззирнувся, переконавшись, що ще нічого не скінчилося. — Піду до нього! Це треба спинити.
— А-а-а! — протягнув нормандець і підкинув у міцній руці «ґирлиґу». — Можна!
Ансельм глянув на мене з певним подивом, знизав плечима, але нічого не сказав.
Я ще раз обміркував усе. Якби тут не було де Лоза, справа не видавалася б складною.
Чад розвіявся. На схилі вже лежали трупи, а замок і далі підносив несподіванку за несподіванкою. Поки що це відносно безневинні жарти — колоди, які не збивають із ніг, вогонь, не здатний спалити. Але це лише початок. Люди задумалися, й уже здатні слухати. Все просто — якби не де Лоз…
— Браття! — почав я. — Зараз ви зробите те, що я скажу…
Відповіддю були здивовані погляди, відтак подив змінила сторожкість. Хлопці щось відчули.
— Я йду до єпископа й спробую його зупинити. Ви теж ідете за мною, але не наближаючись, і спостерігаєте за тим, що відбувається, здаля. Якщо він мене не послухає…
Я насилу стримався, щоб не додати: «А швидше за все, так і буде». Надія є. У сатаниста немає жалощів, немає совісті й жалю. Але він боїться. Дуже боїться, інакше не затіяв би таке.
— Якщо він мене не послухає, ви йдете звідси. Йдете швидко. Будуть переслідувати — дозволяю застосовувати все. Це зрозуміло?
— «Вони сказали: Господи! Отут два мечі. Він сказав їм: досить» [48], — пробурмотів Ансельм, а нормандець насупився й знову хитнув своєю грізною зброєю.
— До Пам’є не заходьте, Тулузу теж обійдіть стороною. Ідіть «клюнійською стежиною» просто до Сен-Дені. Там усе розповісте отцю Сугерію, й тільки йому. Зрозуміло?
П’єр і Ансельм мовчали, нарешті Ансельм похитав головою.
— Що? — не зрозумів я.
— «Тоді, залишивши Його, усі втекли…»[49] Отче Гільйоме, та за кого ви нас маєте?
— У будь-якому разі,не за Апостолів! — розлютився я. — Зробите, як наказано! Цікаво, де це в статуті Святого Бенедикта сказано, що можна не підкорятися наказу старшого?
— Отче Гільйоме… — прогудів нормандець, але Ансельм різким рухом урвав його:
— Та плював я на статут разом зі Святим Бенедиктом! Цього Бенедикта в Сен-Дені на дух не зносили з його худобиною дурістю! Ви — лицар, дворянин. Я — теж. Я не піду звідси!
Хлопчині треба було дати виговоритися. Я часто бачив таких у Палестині — з гарячими очима, в яких світився страх — страх, що їх вважатимуть боягузами. Нехай покричить ще трохи.
— Якби я був лицарем, — спокійно відповів я, коли розпалений італієць нарешті замовк, — і якби зараз ішов бій, я б зарубав тебе, брате Ансельме, на місці — за невиконання наказу. Накази не обговорюють, брате Ансельме!
Він щось зрозумів. Здається, зрозумів.
— Отже, вам усе зрозуміло. Брате Петре, дайте мені «Світильника».
— Що?! — обімлів нормандець.
— «Світильника», написаного благочестивим отцем Гонорієм. Позаяк ніщо так не допомагає, як цілюще для душі читання.
Поки вражений П’єр витягав з надр своєї торби шукану працю, я раптом зрозумів, що можу ніколи більше не побачити цих хлопців. Не побачити Сен-Дені, рідну Овернь — нічого. Це був не страх — просто та остання ясність, яку іноді відчуваєш перед боєм. «Світильник» важив чимало, і я щиро поспівчував П'єру, котрий тягав творіння отця Гонорія за плечима. Мою торбу відразу ж відтягло донизу, але на це вже можна було не зважати. І тут я згадав. Ну, певна річ! Я пошукав у торбі.
— Браття, цей сувій дав мені кардинал Орсіні. Тут написане моє ім’я, але це не так важливо — головне, печатка легата. Коли що — це найкраща зброя.
Ансельм кивнув і швидко взяв документ.
Тепер усе. Якщо мені не пощастить, хлопці підуть. Зможуть. Повинні…
— Усе зрозуміли, брати?
— Якщо з вами щось станеться, — повільно промовив Ансельм, — я їх спалю — всіх. Від єпископа до останнього вілана. Я палитиму їх на мокрій соломі — по три години кожного.
П’єр злякано перехрестився, але я лише похитав головою.
— Ні, брате Ансельме. Це слова. Ти ніколи не палитимеш. Ні зараз, ні за двадцять років. І якщо я не повернуся, нехай це стане моїм заповітом.
Італієць хотів заперечити, але я розвернувся й швидко рушив донизу, де гомонів натовп.
VII
