— Якщо не винні? — спалахнула дівчина. — Пилип нікого не вбивав! Нікого! Тієї ночі, коли ми вперше його зустріли, він, бідолаха, випив і себе не пам’ятав, але навіть тоді він нікого не зачепив! Він боїться крові! Чи ви думаєте, що він убив Жанну де Гарр?
— Ми бачили кістяк у підземеллі. І ти бачила, дочко моя.
Вона похитала головою:
— Бачить Господь, отче Гільйоме, як ви помиляєтеся!
— Дай-то Боже. Та в кожному разі — нехай втікають. Зараз, негайно!
Дівчина сумно посміхнулася:
— Сеньйор Гуго каже, що від долі не втекти. Йому набридло втікати.
— Від долі… — повторив Ансельм. — Ми завтра повинні зустрітися в Мілані… Знаєш таку байку, брате Петре?
Нормандець задумався, потім похитав головою. Я теж не знав і з інтересом подивився на італійця.
— Ну, звісно! — посміхнувся він. — У «Робертовому Ромулі» її немає. А байка така: у місті Падуї жив один сеньйор, і був у нього слуга. Якось слуга повернувся з ринку весь білий, з руками, що тремтіли від страху. Сеньйор запитав його про причину, й слуга відповів: «О пане! На ринку я зустрів Смерть, і вона погрожувала мені!» Сеньйор пожалів слугу, дав йому грошей і коня, звелівши щодуху скакати до Мілана й там сховатися. Сам же він пішов на ринок, зустрів Смерть і запитав, навіщо та погрожувала його слузі. Смерть відповіла: «Я й не думала погрожувати твоєму слузі! Я лише вкрай здивувалася, чому він тут. Адже завтра ми з ним маємо зустрітися в Мілані!»
Біля багаття зависло мовчання. Я вже помічав, що брат Ансельм запам’ятовує досить дивні байки. Чому б не розповісти про ворону й лисицю? Або хоча б про вовка, який потрапив на псарню?..
— Анжело, — нарешті, почав я. — Завтра ця орда доповзе до замку. Ти встигнеш обернутися за ніч туди й назад. Іди! Не залишайся з ними! Навіть якщо ти їм чимось завдячуєш.
Дівчина не відповіла, і я зрозумів — вона не піде. Вона буде з ними до кінця. З демонами. З кошлатими чудовиськами.
— Ну, не розумію! — не витримав я. — Ти сподівалася, що д’Еконсбефи допоможуть твоєму батькові. Але зараз вони нічого не зможуть зробити! Чи не краще спробувати інакше? Чому ти повинна бути з ними?
Анжела всміхнулася, похитала головою й підвелася:
— Прощавайте, святі отці. Може, ви й не найгірші з череди, яка носить ряси… Ансельме, якщо мене спалюватимуть, не піднось смолоскипа. Мені буде боляче.
Італієць розтулив був рота, але так і не зважився відповісти. Дівчина вклонилася мені й П’єру, потім кивнула Ансельму й несподівано, швидко нахилившись, поцілувала його в губи. Хлопець смикнувся, та Анжела загорнулась у плащ і ступнула в темряву.
— А ти, брате Ансельме, великий грішник, — замислено промовив нормандець. У відповідь пролунало: «Стули пельку!», причому, не латиною, а чудовим «ланго сі». Я вирішив не втручатися, тому що багата й могутня велика італійська мова.
VI
Десь опівдні ми почули крики. Вони лунали попереду, в голові колони. Дорога, якою ми рухалися, була незнайома, але я прикинув відстань і зрозумів — авангард досяг замку.
Я не помилився. Незабаром підвода виїхала на узлісся, й ми відразу ж упізнали знайомі місця. Гора, похмурі стіни, зубці могутніх веж, пересохлий струмок, ліворуч — дорога, якою ми йшли з Артигата.
Щоправда, дещо змінилося. Тепер усе підніжжя гори було заповнене сотнями доблесних єпископських ратників. Натовп загатив долину, дехто вже перебрався через струмок, хоча місток виявився завбачливо розібраним. Отже, почалося.
Здаля було важко розгледіти подробиці, але окатий Ансельм приклав руку до чола, захищаючись від яскравого літнього сонця, вдивився й гмикнув:
— На стінах воїни. Багато.
П’єр вдивився й згідно кивнув:
— Воїнів чимало є.
Очі в мене вже не ті, і я вирішив скористатися чужими. Озирнувшись, я непомітно взяв братів за руки. Італієць задоволено всміхнувся:
— Ну, звісно ж! Брате Петре, твій земляк із шістьма пальцями міг таке?
Нормандець лише зітхнув. Ансельм обережно звільнився від моєї руки, вдивився й знову торкнувся до моїх пальців:
— На стінах нікого немає, — зашепотів він. — І огорожа… Вона здається новою.
Я згадав старий, розвалений частокіл і з розумінням кивнув.
Тим часом до замку підходили дедалі нові юрмиська. Напевно, на заклик єпископа зібралися всі дорослі чоловіки округу Пам’є, не враховуючи згаданих Анжелою дівиць і матрон.
— Ого! — італієць теж уважно оглядався довкола. — Ціла армія! Тисяч із п’ять… Ні, більше!
— Хіба річ у числі? — я знизав плечима. — Брате Ансельме, із усього цього збіговиська для д’Еконсбефів небезпечні тільки тридцять латників монсеньйора де Лоза! І ще лучники — якщо, звісно, вони вміють влучати не лише з трьох кроків.
— Юрбою повалитися… налягти, — зауважив П’єр. — Ворота нести… винести.
— Як скажеш, Зу-Карнайне, — погодився Ансельм. — Ти в нас стратег.
— Ти цеє… — нормандець, схоже, образився. — Погані слова не дуже говори. Я теж погані слова знати! Мене матінка в дитинстві за слова по губах ляпати!
Ну що з ними робити? Хлопчаки! Але ж братові Петру всі двадцять сім буде.
— Брате Ансельме! — зітхнув я.
— А що? — безневинно моргнув той. — Стратег — це, брате Петре, значить — полководець. А Зу-Карнайн — великий герой, щоправда, сарацин.
— Сам ти сарацин бути, — буркнув
