— Отче Гільйоме! — не второпав нормандець. — А чого — Куріації — це сарацини є?
V
Ночувати довелося просто в лісі. Я заздалегідь уявляв собі табір, який пахне цибулею й погано вичиненими шкірами. Отаке сонне царство можна вирізати одним кинджалом! Однак незабаром переконався, що монсеньйор де Лоз знається на військовій справі.
Вози було поставлено колом, перед ними горіли багаття, а кожен загін виставив вартових. Певна річ, усе це було не надто схоже на військовий табір, проте впоратися з нашою ордою тепер стало непросто. Між возами раз у раз з’являлися воїни єпископської варти.
Отже, вночі сюрпризів не буде.
Ми розмістилися біля одного з багать. Ансельм виглядав збудженим. Навіть у нерівному світлі полум’я був помітний рум’янець, що проступив на його смаглявому обличчі. Я зрозумів, у чому річ — парубок уперше потрапив на війну, нехай навіть на таку, як ця.
П’єр здавався незворушним, хоча воювати йому теж не випадало. Я ж почувався кепсько — єпископова витівка нічим добрим не скінчиться. Хай хоч що станеться біля стін замку, результат буде один: задоволена посмішка на тонких губах Його Високопреосвященства Джованні Орсіні. «Ви ж бачили! Ви ж самі бачили, брате Гільйоме!».
— Мир вам, святі отці! — невисокий хлопчина в темному плащі й великому капелюсі з широкими полями підсів до нашого багаття.
Голос раптом здався знайомим. Втім, дивуватися довелося недовго.
— Чи не залишилося у вас хоча б цибулини, отче Ансельме? — Анжела визирнула з-під крислатого капелюха, і я помітив на її обличчі задоволену усмішку.
— Д-дочко моя… — такого хлопець явно не сподівався. Рум’янець зник, по обличчю пробігла судома. — Ти… Навіщо?
— Цибулина є, — простодушний П’єр сприйняв те, що відбувається, набагато спокійніше. — Візьми, дочко моя. У наявності хліб ще є…
— Дякую, отче!
Анжела, ніби нічого й не сталося, розгризла цибулину й — чи не привиділося мені? — підморгнула Ансельму. Той здригнувся й відвернувся.
— А чи не занадто ти ризикуєш, дочко моя? — поцікавився я, намагаючись не дивитися, як вона наминає цибулинку — від такого видовища зводило щелепи.
Дівчина помотала головою:
— Анітрохи. Багато доброчесних… і не дуже доброчесних дівиць та матрон славного міста Пам’є вчинили так само. Хіба можна відпускати чоловіків одних, та ще й надовго?
— Отже, ті, в замку, думають протриматися довго? — різко кинув Ансельм. — Ти… Ти…
— Вивідачка, — спокійно кивнула вона. — Намагаюся допомогти кільком безневинним людям урятуватися від цієї скаженої череди. Отче Ансельме, чому я не бачила вас із хрестом у руках поруч із монсеньйором де Лозом?
Італієць підхопився, потім повільно опустився на місце.
— На вашій підводі щось навантажено. Чи не хмиз часом, отче Ансельме? До речі, кому збирається служити месу Його Преосвященство, коли візьме замок? Господу? Чи комусь іншому?
Вона знала й про це. Схоже, господарі замку дуже відверті з дочкою жонглера.
Ансельм відвернувся, і я вирішив, що треба втрутитися. Грішно діймати хлопця.
— Ми… Ми не хотіли, — італієць вимовив це насилу, ледь чутним голосом. — Ми пішли тому… Тому, що… їх треба зупинити!
— Тоді зупиніть! — різко кинула дівчина. — Підніміть свого хреста й скажіть правду! Чи Христос бажає крові? Сьогодні сеньйор Домінік випадково зачепив лише одного — він не хотів. Але якщо вони почнуть битися за своє життя, ви розумієте, що буде?
Я розумів. Точніше, здогадувався. Пазуристі лапи, без сумніву, не найстрашніше, що чекає на паству де Лоза.
— Правду? — Ансельм гірко посміхнувся. — Яку правду? У замку живуть демони, але вони добрі католики й лише іноді справляють шабаші в стародавньому капищі? Вони не хочуть зла, але сеньйор Пилип помилково може придушити дюжину перехожих? Вони нелюди, Анжело, нелюди! Погань, розумієш?
Очі дівчини блиснули — гнівом і образою.
Здається, вона хотіла щось сказати, та не зважилася.
— Мир вам! — зітхнув я. — Хай хоч скільки правди у ваших словах, брате Ансельме, згадайте заповідь: не судіть! А вам, Анжело, краще повернутися до замку й переказати сеньйорові Гуго, щоб він і всі інші втікали. Єпископ не зупиниться. Якщо треба, він покладе всіх під стінами.
— Їм нікуди йти, — тихо й стомлено відповіла дівчина. — Вони хотіли піти, але потім вирішили — досить. Усе життя, уже багато століть, дерґи змушені переховуватися, втікати, критися. Чому? Хіба вони не люди?
— Вони — не люди! — відрізав італієць, дивлячись убік.
— Нехай так. Але вони — створіння Божі. Господь наділив їх розумом і душею. Вони — добрі християни. Чому ви так ненавидите їх, отче Ансельме?
Хлопець смикнув плечем, але відповідати не став. Несподівано втрутився П’єр, котрий досі, здавалося, не звертав уваги на суперечку.
— Сеньйор Гуго — гарний сеньйор є. Люди його шкодувати. Люди думати, що його вбив демон. Сеньйор Гуго нікого не кривдити… не кривдив. Він допомагав. Він давав хліб. Він прощати борги. Сеньйор Домінік — ввічливий сеньйор. Його люблять. Його любили. Тепер його теж шкодувати. Вони не демони, брате Ансельме! У нашому селі гарний селянин бути. Жеаном Шестипалим його звати. У нього на рука, на нога шість пальців, і все обличчя в шерсті бути. Ми його завжди захищати! І священик наш його захищати.
— Тебе б, брате Петре, в курію! — Ансельм ляснув нормандця по плечу й посміхнувся. — Ви теж думаєте, отче Гільйоме, що я помиляюся?
Найпростіше відповісти «так» або «ні», але це не буде правдою. Я задумався.
— Якщо вони ні в чому не винні, то, як на мене, нехай живуть, як хочуть. Господу
