Зарубіжний детектив - Агата Крісті

Я не міг отямитися від струсу, бо якось не чекаєш такого у безтурботному плині лімстокського життя. Джоанна одразу ж зацікавилася листом.

— Та невже? А що в пій?

В романах, я помітив, анонімок намагаються не показувати жінкам, оберігаючи їхні слабкі нерви. На жаль, я не додумався приховати листа від сестри, а відразу дав його їй. Але Джоанна виправдала мою віру в її мужність і твердий характер. Лист лише розважив її.

— Який жахливий бруд! Я давно чула про анонімні листи, але досі жодного не тримала в руках. Вони завжди такі бувають?

— Не знаю. Я їх теж не одержував.

Джоанна захихотіла.

— Слухай, Джеррі, а ти правду сказав про мою косметику. Вони й справді мають мене за повію.

— А ще, — додав я, — треба зважити й на те, що наш батько був високий на зріст, чорнявець із запалими щоками, а матінка — маленька, білява і блакитноока. Просто я удався в батька, а ти — в матір.

Джоанна задумливо кивнула головою.

— Справді, ми геть не схожі. І ніхто не повірить, що ми брат і сестра.

— Хтось таки напевно не повірив.

Джоанні все це видалося страшенно смішним. Вона підняла листа за ріжок і спитала, що з ним робити.

— Найсправедливіше було б зі словами обурення кинути його у вогонь.

Я підтвердив сказане ділом, та так, що Джоанна заплескала в долоні.

— Блискуче, Джеррі! Тобі тільки на сцену. Добре, що в нас і досі є каміни.

— Кинути в кошик на сміття було б не так драматично, — погодився я. — Звісно, можна було б підпалити листа сірником і дивитися, як він поволі горить.

— Чомусь воно завжди не хоче горіти, коли його підпалюєш. Гасне. Тобі довелося б терти сірник за сірником, — сказала Джоанна.

Вона встала і підійшла до вікна, потім рвучко обернула голову.

— Цікаво, хто його написав?

— Боюсь, ми про це ніколи не дізнаємося.

— Так, схоже, не дізнаємося, — задумливо мовила Джоанна і за хвилину повела далі: — Просто незбагненно. Мені чомусь здавалося, що ми їм сподобалися.

— Так воно і є. Це витівки якогось недоумка.

— Може, й так. Пхе, бридота!

Джоанна вийшла з кімнати, а я, курячи цигарку, подумав, що вона таки має рацію. Це бридко. Комусь не подобається наш приїзд сюди, Джоаннина юна і вміло підкреслена врода, хтось захотів зробити їй боляче. Найліпше, напевне, сприймати листа з гумором, та на душі було невесело.

Того ранку прийшов доктор Гріффіт. Ми домовилися з ним, що він ретельно, як і щотижня, мене обстежить. Мені подобався Оуен Гріффіт — смаглявий, незграбний, вайлуватий, але з вправними руками й дуже сором'язливий.

Він сповістив про значне поліпшення мого здоров'я, а потім спитав:

— Як ви себе почуваєте? Мені здається, вам сьогодні не зовсім добре, не від погоди часом?

— Та ні, все гаразд. Просто під час вранішньої кави надійшла брудна анонімка і лишила у роті поганий присмак.

Портфель випав йому з рук, тонке смагляве обличчя вражено витяглося.

— Ви хочете сказати, що теж одержали анонімку?

Я був здивований не менше від нього.

— Отже, вони тут у ходу?

— На жаль, так, віднедавна, — сумно проказав Гріффіт.

— Он воно що! Тоді мені все зрозуміло. А я подумав, що це наш приїзд комусь не припав до душі.

— Ні, ні. Тут щось зовсім інше. Просто… А про що був лист? Принаймні… — Він раптом почервонів і знітився. — Мабуть, мені не слід було питати?

— Заспокойтеся, Гріффіте, нічого особливого. В ньому йшлося про те, що Джоанна ніяка мені не сестра, мовляв, я привіз сюди повію. Оце вам зміст у двох словах.

Його смагляве обличчя спалахнуло від гніву.

— Яке паскудство! А ваша сестра, як вона це сприйняла?

— О, Джоанна в мене молодця. Вона дівчина сучасна і з характером. Її це навіть потішило. До того ж вона таких листів ніколи не одержувала.

— Хвалити бога, — тепло мовив Гріффіт.

— Саме так, напевне, й слід дивитися на анонімки — як Джоанна. І не перейматися.

— Воно-то, може, й так, але… — почав і одразу ж змовк Оуен Гріффіт.

— Що?

— Бачте, містере Бертон, досить цій халепі початися — і вже її не спиниш.

— Уявляю.

— Сподіваюсь, ви розумієте, що це явище патологічне.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні, але хотів би знати, хто це. Розумієте, анонімну пошесть, як правило, викликає одна з двох причин: конкретна — коли листи спрямовані проти однієї людини або групи людей, тобто вони мотивовані. Людина має зуба на когось і шукає найбрудніший і найпідступніший спосіб поквитатися. Це підло й гидко, але така людина не конче має бути з якоюсь патологією. Такі випадки легко розкриваються. Найчастіше анонімником буває вигнаний слуга, якась заздрісниця тощо. А ось коли причина не конкретна, а загальна — тоді все значно серйозніше. У такому разі листи надсилаються без розбору і служать одній меті — помститися за власні невдачі. Як я вже сказав — це патологія. З кожною дниною вона зростає. Врешті-решт анонімника викривають; найчастіше ним буває людина, на яку й не подумаєш. Ось так. Щось подібне зайшло торік на півночі графства. Тоді анонімницею виявилася старша відділу дамських капелюшків у великому магазині. Тиха, порядна жінка і працювала в магазині багато років. Але то була особиста ворожнеча. Я знаю, Бертоне, що таке анонімки, тому такий наляканий.

— І давно це почалося?

— Не думаю, та й важко сказати, якщо по правді. Бо коли люди одержують такі листи, то найчастіше нікому про них не кажуть і кидають їх у вогонь. Я сам дістав такого листа. І суддя Сіммінгтон теж. І ще кілька моїх пацієнтів казали мені.

— І всі ті листи на один копил?

— Так, звісно. Все обертається навколо амурів. Це їхня незмінна прикмета, — він посміхнувся. — Сіммінгтона звинувачено у таємному зв'язку з секретаркою — нещасною на вигляд, літньою міс Гінч, якій щонайменше сорок; носить пенсне, а передні зуби в неї як у кроля. Сіммінгтон відніс його просто в поліцію. Мене ж звинуватили у порушенні професійного етикету з пацієнтками. Навіть подробиць не забули вказати. Всі ці листи наївні й безглузді, але страшенно злостиві. — Його лице змінилося, спохмурніло. — Знайте, такі речі можуть бути дуже небезпечними.

— Цілком можливо.

— Бачте, хоч листи й грубі, написані по-дитячому, та рано чи пізно котрийсь із них влучить у слабину. І тоді один бог знає, що може скоїтися! А найбільше мене турбує те, який ефект справить анонімка на підозріливу й неосвічену людину. Для таких усе написане — чиста правда. І тоді слід чекати найстрашнішого.

— Мій лист