Зарубіжний детектив - Агата Крісті
— Але, як добре поміркувати, лишається ще одна імовірна гіпотеза, менш романтична, проте очевидніша і природніша: він іде на побачення, стрічає там даму серця і в її обіймах забуває і про свою матір, і про школу, і про все на світі… Хіба виключена така можливість? — спитав його ясновельможність Моска.
— У це важко повірити: надто він чоловік спокійний, урівноважений, — сказав синьйор Ромеріс.
— Маєте рацію, — погодився його ясновельможність Луміа.
Комісар поліції підвівся.
— У мене голова йде обертом, — сказав він.
Міркування барона, такі точні й бездоганно логічні, відкрили перед ним прірву. Спробуй-но знайди всіх жінок, які могли мати з учителем взаємини, випадкові або тривалі! Для початку — всі учениці школи, адже ці дівчата віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років сьогодні здатні на все. Потім — учительки. Потім — матері школярів і школярок, принаймні ті з них, які краще збереглися і відзначаються поступливістю. І нарешті жінки легкої поведінки — і ті, кого за античним звичаєм можна назвати «чесними», і ті, хто не заслуговує такої характеристики, тобто звичайні вуличні шльондри. Цій роботі кінця-краю не видно. Якщо вчитель сам не з'явиться сьогодні або завтра, немов кіт, який повертається з нічної прогулянки по дахах.
Але вчитель не міг повернутися. Він лежав під купою шлаку на дні покинутої сірчаної копальні, якраз на півдорозі між його містечком і районним центром.
18
Восьмого вересня в містечку відзначали свято діви Марії отроковиці. Статую юної діви, виряджену в золото й перли, пронесли вулицями на чолі урочистої процесії під грім духових оркестрів, від якого здригалися навіть мури. В небі розсипалися вогні фейєрверків, люди смакували м'ясом перших заколотих свиней і з'їдали гори морозива. Цього року канонік Розелло поновив звичай збирати в своєму домі друзів на честь храмового свята Марії отроковиці, чий олтар у церкві з її ім'ям він шанував особливо. Той звичай існував з давніх-давен, але торік був порушений через жалобу, яку канонікові годилося справляти по смерті Рошо. Оскільки в серпні минув уже рік з дня трагічної події, дім каноніка знову відчинився для святкового торжества, тим більше, що сьогодні превелебний отець мав оголосити про заручини свого племінника адвоката зі своєю племінницею Луїзою. Їх поєднали, казав канонік, людська злоба і незбагненна воля господня, перед якою він поступається.
— Я змирився… — пояснював він донові Луїджі Корвайя. — Богові відомо, чи хотів я, щоб вони поєдналися шлюбом, діти, які виросли в моєму домі, мов брат і сестра. Але тепер, після тієї трагічної події, ідеться про вчинок милосердя… Родичам годиться жаліти одне одного… Хіба можна дозволити, щоб моя бідолашна небога, така молода, з дитиною на руках, залишилася самотня на все життя? А з другого боку, як за нинішніх часів знайти для неї доброго чоловіка, такого, хто одружився б з нею не лише заради того, щоб їсти її хліб, хто виявив би милосердя і поставився до дівчинки як до рідної? Це нелегко, мій любий доне Луїджіно, ой як нелегко… Саме тому мій небіж, який досі не мав ніякої охоти женитися, зважився — не скажу, пожертвувати собою, в жодному разі! — на цей праведний, на цей милосердний вчинок…
— Авжеж милосердний, хай йому чорт! — майже прогарчав полковник Сальваджо, який, стоячи за спиною в каноніка, почув його останні слова.
Канонік рвучко обернувся, обурений і стривожений, але побачивши полковника, усміхнувся й лагідно дорікнув йому:
— Полковнику, полковнику… Ви завжди однаковий…
— Пробачте мені, — сказав полковник, — але ось що я хотів сказати: ви носите сутану і тому називаєте це милосердним діянням. Я — старий грішник, отож уявляю собі справу інакше. Скажу в кількох словах. Синьйора Луїза — жінка прегарна. А ваш небіж адвокат, хвалити бога, — чоловік. А чоловік, він завжди лишається чоловіком, і перед такою красою, такою грацією…
Жартівливо насварившись на полковника пальцем, канонік пішов собі, і той, почувши себе вільніше, провадив — тепер він звертався до дона Луїджі:
— Цей піп мені розводиться про милосердя! Його племінничок, бачте, пожалів жінку, за чий один погляд я хоч зараз ладен утнути яку завгодно дурницю…
І він показав на Луїзу, що стояла поруч із нареченим кузеном, напрочуд елегантна в своєму ще напівжалобному вбранні. Вона відчула на собі погляд полковника і відповіла усмішкою й ледь помітним кивком голови. Дон Сальваджо весь затремтів, нахилився до вуха дона Луїджі і майже простогнав йому голосом, сповненим притлумленої жаги:
— Бачили, яка усмішка? Коли вона всміхається, мені здається, вона скидає з себе одежу… Так ніби… — І нараз, піднісши руку, немов тримав у ній шаблю, загорлав: — В атаку, нехай йому біс, в атаку!
Побачивши, як полковник рвонувся вперед, дон Луїджі подумав, що зараз він кинеться на Луїзу. Проте той побіг у буфет, де почали роздавати морозиво.
Пішов туди й дон Луїджі. Там уже були парафіяльний священик святої Анни, нотар Пекорілла з дружиною, синьйора Дзерілло. Раз у раз замовкаючи на півслові, вони пошепки перетирали на зубах господарів. Річ цілком природна. Але дон Луїджі не мав настрою пліткувати і тому відійшов від гурту.
Нотар Пекорілла похапцем проковтнув своє морозиво і приєднався до нього. Удвох вони вийшли на балкон: свято внизу на вулиці вирувало. Дон Луїджі вилив свій поганий настрій на свято; від свята перейшов на «Фонд розвитку півдня», на компанію «Фіат», на уряд, на Ватікан, на Організацію Об'єднаних Націй.
— Які ми все-таки тварюки, — сказав він.
— Тобі тут щось не до вподоби? — поцікавився нотар.
— Усе, — відповів дон Луїджі.
— Нам треба побалакати сам на сам, — сказав нотар.
— А
