– Мене цікавить, до речі, як тобі стала відома ця адреса?
– Як я вже казав, із текстового повідомлення.
– Від?…
– Анонімне. Надійшло з телефону неконтрактного абонента.
– Його треба вистежити через телефонні компанії. Знайти того аноніма якомога швидше, щоб ми могли допитати його й отримати повнішу інформацію. Адже, коли не помиляюся, з тих, кого ви тут заарештували, ми не витягнемо ані слова.
– Он як?
– Вони дрібнота, Симоне. Вони знають, що велика риба з’їсть їх, якщо не триматимуть язика за зубами. А нам саме велика рибина й потрібна, правда?
– Безперечно.
– Отож-бо… Слухай, Симоне, ти мене знаєш, і ти знаєш, що часом я можу бути надміру впевненим у своїй непохибності, і…
– …і?
Парр відкашлявся. Розгойдувався назад і вперед на п’ятах, наче готуючись до зльоту.
– …і твоя оцінка ситуації сьогодні вночі виявилась правильнішою за мою. Все дуже просто. І це буде враховано на черговій переатестації.
– Дякую, Понтію, але я вийду на пенсію задовго до своєї чергової переатестації.
– Це правда, – посміхнувся Парр. – Однак ти блискучий полісмен, Симоне. І завжди ним був.
– Це теж правда, – сказав Симон.
– Як Ельзе?
– Дякую, добре. Чи…
– То як?
Симон зітхнув.
– Більш-менш. Поговоримо про це якось іншим разом. Спати?
Парр кивнув.
– Спати.
Він поплескав Симона по плечу, повернувся і пішов до свого джипа. Симон подивився йому вслід. Зігнув гачком вказівний палець і витягнув з-під губи снус. Тютюн більше не смакував йому.
Розділ 31
Була сьома ранку, коли Симон узявся до роботи. Він спромігся на дві з половиною години сну, завдяки півтори чашки кави і половинці таблетки від головного болю. Деякі люди здатні виживати на дуже невеликій тривалості сну. Симон до них не належав.
А от Карі, схоже, належала. Вигляд у неї був на диво бадьорий, коли вона підійшла до нього.
– Що чути? – спитав Симон, важко падаючи в своє крісло і розпечатуючи коричневий конверт, що чекав на нього на столі.
– Жоден з трьох чоловіків, яких ми заарештували минулої ночі, не дав ніяких свідчень, – доповіла Карі. – Взагалі – жодного слова. Вони навіть відмовились назвати свої прізвища.
– Славні хлоп’ята. А ми їх знаємо?
– Авжеж. Їх упізнав таємний агент. Усі троє мають попередні судимості. Їхній адвокат нагодився посеред ночі, без виклику, і перервав наші спроби що-небудь витягти з них. Пан на ім’я Ейнар Харнес. Мені вдалося простежити мобільний телефон, з якого надіслав текстове повідомлення отой Син. Мобільний зареєстрований на Фіделя Лая. Володаря собачого розплідника. Він не відповідає на дзвінки, але сигнали базової станції показують, що він на своїй фермі. Ми надіслали туди дві патрульні машини.
Симон зрозумів, чому в Карі – на відміну від нього самого – не був такий вигляд, наче її щойно витягли з ліжка. Це тому, що вона досі й не вкладалася – працювала впродовж усієї ночі.
– Тоді отой Хуґо Нестор, що ти доручив мені знайти його… – вела вона далі.
– Так?
– Його немає за домашньою адресою, він не відповідає на дзвінки, його немає в його офісі, хоча, зрештою, всі його адреси можуть бути липові. Все, що наразі маємо, – це свідчення таємного агента, який бачив Нестора тієї ночі у «Вермонті».
– Гм. Офіцере Адель, вам не здається, що у мене неприємний запах з рота?
– Не такий, щоб я помітила, але, знову ж таки, у нас не…
– Отже, ви не сприймаєте це як підказку?
Симон тримав у руці три зубні щіточки.
– Схоже, вони уживані, – сказала Карі. – Де ти їх узяв?
– Доречне питання.
Симон зазирнув у конверт і витягнув аркуш паперу з логотипом готелю «Плаза» у верхній частині. Але без даних відправника. Тільки коротке повідомлення, написане від руки:
«Перевірте на ДНК.
С.»
Він передав листочок Карі й подивився на зубні щіточки.
– Ймовірно, який-небудь збоченець, – сказала Карі. – У криміналістів з головою роботи з тими вбивствами, щоб іще…
– Передай їм щіточки негайно, – сказав Симон.
– Що?
– Це він.
– Хто?
– «С.» – це Сонні.
– Звідки ти знаєш?
– І скажи їм, що це терміново.
Карі подивилася на нього. У Симона почав дзвонити телефон.
– Гаразд, – сказала вона і повернулася, щоб іти.
Вона стояла перед ліфтом, коли підійшов Симон і став поруч з нею. Він уже надяг пальто.
– Спершу ти поїдеш зі мною, – сказав він.
– Он як?
– Дзвонив Осмунд Бйорнстад. Знайдено ще одне тіло.
Звідкись із ялинового лісу долинало глухе пугикання нічного птаха.
Осмунд Бйорнстад був принишклий і блідий – де й поділася його зарозумілість. «Хефасе, нам потрібна допомога», – відверто сказав він тоді по телефону.
Симон стояв поруч з інспектором КРИПОСу і Карі, дивлячись крізь сітку вольєри на шматки людського тіла, які, за даними кількох знайдених кредитних карток, вони тимчасово визначили як рештки Хуґо Нестора. Підтвердження доведеться чекати, доки буде перевірено стоматологічну карту. Що загиблий відвідував стоматолога – сумнівів не було, бо навіть з місця, де Симон стояв, було видно пломби в оголених зубах розтерзаного черепа. Два кінологи з поліційного патруля, що забирали аргентинських догів, дали просте пояснення стану тіла: «Собаки були голодними. Ніхто не подбав про те, щоб їх нагодувати».
– Нестор був босом Калле Фаррісена, – сказав Симон.
– Я знаю, – простогнав Бйорнстад. – Ото вже буде галасу, щойно преса рознюхає!
– Як ви знайшли Лая?
– Дві патрульні машини приїхали на ферму, відстежуючи сигнал з мобільного, – почав Бйорнстад.
– То я їх вирядила, – сказала Карі. – Ми отримали анонімне текстове повідомлення.
– Спочатку вони виявили мобільний Лая, – сказав Бйорнстад. – Телефон лежав зверху на воротах – наче хтось залишив навмисне, щоб його там знайшли. Та коли вони обшукали будинок, Лая там не було. Вони вже лаштувалися їхати геть з ферми, аж один зі службових собак щось почув і став тягти в ліс. Ось тоді вони знайшли… оце.
Він вказав рукою на клітку з рештками.
– А що Лай? – запитав Симон, киваючи в бік чоловіка, що сидів на пеньку позаду них, тремтячи і кутаючись у шерстяну ковдру.
– Каже, вбивця погрожував йому пістолетом. Замкнув його в сусідній порожній клітці, забрав його мобільний і гаманець. Лай просидів у собачій вольєрі тридцять шість годин. Він усе бачив.
– І що розповідає?
– Він, бідолаха, абсолютно зломлений; говорить і не може зупинитися. Лай нелегально продавав собак забороненої породи, і Нестор був його клієнтом. Але Лай не в змозі доладно змалювати вбивцю. Зрештою, це спільна для всіх свідків риса – вони не запам’ятовують обличчя людей, які погрожували їхньому життю.
– Ще й як запам’ятовують! – заперечив Симон. – Вони пам’ятають їхні обличчя до останнього дня
