Необхідне зло - Абір Мукерджі
Він похитав головою.
— Не можу назвати жодного імені.
— Я так розумію, ви повернетесь у Самбалпур?
Сикх подивився у вікно і повільно кивнув.
— Я отримав такий наказ.— Тоді повернувся до мене: — Я мушу відповісти за те, що не виконав свого обов’язку перед ювраджем.
— Капітане Віндегем, сподіваюся, ви розумієте, що ми обидва маємо термінові справи,— втрутився диван.— Якщо ви більше нічого...
— Мені б хотілося оглянути кімнату принца, якщо можна.
Диван поглянув на мене так, ніби я був божевільним.
— Про це й мови бути не може,— рішуче заявив він.
Не так уже й часто індієць наважується відхилити прохання британського офіцера поліції, і я не мав часу гратися в ігри.
— Якщо вам так більше сподобається, містере Даве, я повернуся за годину з двома ордерами,— повідомив я.— Один дасть мені право перевернути все в номері догори дриґом, інший — заарештувати вас за опір слідству.
— Робіть, що вважаєте за потрібне, капітане,— відповів він офіційним тоном.— Але я попереджаю, що по-перше, ви дізнаєтеся, що ці апартаменти є суверенною територією Самбалпура. Що ж до мого арешту, раджу спочатку поговорити з віце-королем, а вже тоді вживати заходів, які можуть мати сумні наслідки для вашої кар’єри.
Чотири
айже дев’ята вечора. Я сидів на стільці на веранді й перебирав події дня за допомогою пляшки віскі «Гленфарлкас». Не Здавайся сидів поруч, витріщався в темряву вулиці й непогано вдавав із себе монашку-кармелітку.Сагиб винаймає квартиру разом із індійцем — дехто вважає це поганим спектаклем. Інші — проявом ексцентричності. Та мені байдуже, що вони там собі міркують. Не Здавайся дивився на світ з оптимізмом, який я вже втратив, ще й зі східною мудрістю, яка кидала виклик моєму англійському, часто упередженому погляду. Його присутність була мені тільки на користь, а ті, кому це не до вподоби, нехай забираються під три чорти.
— Про що думаєте? — запитав я його.
— Про Аді Сая,— відповів він,— і про те, що не можна обдурити долю.
— Вважаєте, що йому судилося бути вбитим сьогодні?
— Про це сказали йому зірки, і такою була його доля. Ніхто і ніщо не могло цього змінити.
Такий собі індуїстський погляд на світ.
— Повідомили б ви про це лорду Таггарту,— зітхнув я,— то не довелося б нам вислуховувати всю ту лайку.
— Я серйозно,— відповів він.— Схоже, доля переслідувала його від Самбалпура до самої Калькутти.
Не знаю, як там доля, а от нападник мав змогу доїхати за ним і до Калькутти. Я ковтнув віскі.
— Як вважаєте, звідки вбивця знав, де напасти?
— Тобто, сер?
— Звідки він знав, що ми поїдемо через Майдан? Ми самі не знали, що оберемо цей маршрут. І опинилися там лише тому, що дорога навпростець до Чоурінґхі була закрита. Звідки вбивця знав, що потрібно чекати в кінці Майо-роуд?
Не Здавайся повернувся до мене, пожвавившись.
— Ви ж не вважаєте...
Він зупинився на половині фрази.
— Що полковник Арора брав участь у змові?
— Саме він обирав маршрут. Він міг заплатити нападнику.
— Не думаю,— похитав я головою.— Судячи зі звуку, полковник отримав такого удару, що йому взагалі пощастило залишитися живим.
— Звідки ж він тоді знав, що ми поїдемо по Майо-роуд? — запитав Не Здавайся.
— Можливо, було кілька вбивць, вони перекрили всі маршрути,— зауважив я.— Терористи й раніше так робили.
Не встиг я розвинути думку, як у двері постукали. Я почув, як десь за спиною Сандеш, наш слуга, босоніж почалапав до передпокою. Двері відчинились, і в мене аж шлунок зсудомило, коли я впізнав голос гості. Давно я його не чув, а стосунки наші були складними, м’яко кажучи, тож навіть зараз мене немов струменем ударило.
Я поставив віскі на стіл, глибоко вдихнув і повернувся до вітальні, куди Сандеш уже заводив гостю.
На ній була чорна шовкова сукня й оксамитка з діамантом по центру, і, як на мене, вона була найкрасивішою жінкою в усій Бенгалії.
— Міс Ґрант,— привітавсь я.— Приємна несподіванка.
Так воно й було.
Ми познайомилися, коли я розслідував смерть її колишнього працедавця. Деякий час навіть були близькими. Та трапилося непорозуміння, яке все зіпсувало. Хоча я її в цьому не звинувачую: гадаю, більшість жінок покинули б чоловіка, який звинуватив їх у співучасті в убивстві. Авжеж, я спробував пояснити, що офіційно я її ні в чому не звинувачував; але доволі важко відродити стосунки, посилаючись на офіційність.
Не скажу, щоб їй усе те зашкодило; вона вийшла з води вся в пахощах троянд чи то, ба, якихось дорогих парфумів, якими пахла зараз. На справі вона заробила грошенят і вклала їх у акції джутової компанії, і, за чутками, якщо вірити, мала сякий-такий статок. Тут вона повелася мудро. У будь-якому разі, мудріше за мене.
Гроші пішли їй на користь. І не лише тому, що дозволяли одягатися так елегантно, як вона на те заслуговувала; вони також дозволили вивести пляму, позбутися якої не допомогли ані гарненька зовнішність, ані шарм: наявність індійської крові. Щоправда, я не дуже переймався тим, що вона англо-індійка.
Я вказав на канапу.
— Кілька днів тому Не Здавайся саме скаржився, що давненько ми вас не бачили,— збрехав я. Не вперше я його підставляю, та нехай це вважатиметься невід’ємною частиною його навчання. Урешті-решт, добрий детектив мусить міркувати швидко.— Про вовка промовка...— вказав я на сержанта, який заходив до кімнати.
— Так, міс Ґрант. Чи-истісінька правда... Днів зо два тому,— пробелькотів він від порога.
— Чи можу я запропонувати вам випити? — запитав я.— Боюсь, вибір невеликий. Маємо віскі, і ще джин десь був. Ми з Не Здавайся його не дуже жалуємо, але чомусь закінчується він швидко. Дивина та й годі, адже панянки до нас не часто навідуються... якщо не брати до уваги економку, а вона присягається, що навіть не торкається цього напою. Є в мене підозри, що вона не байдужа до шампанського. Як, гадаю, і ви,— закінчив я, вказавши на оксамитку з діамантом у неї на шиї.
— Віскі мене влаштує,— сказала вона і повернулася до Сандеша.— Ек чота пег.
— І мені, Сандеше,— додав я,— подвійний. Будете щось, Не Здавайся?
— Ні,— відповів він, так і не переступивши порога.
Сандеш кивнув і пішов до
