Необхідне зло - Абір Мукерджі

Вілсон скривився.

— Не забули, що я художник? Це ви, клоуни, детективи. Це ви мусите розшукувати газети для Одіші. На мене чекають інші підозрювані.

— Дякую,— сказав я і повернувся до дверей.

— Хай щастить, Віндгеме,— відповів він.— А вам, сержанте Банерджі, не варто вештатись із такими, як капітан. Шкода, якщо такий талант пропадатиме, перевіряючи, що там селюки у візках перевозять.

Ми сіли у поліцейський автомобіль, і Не Здавайся мовчав усю коротку дорогу від Лал-базара до «Ґранд-готелю», обличчя у нього видовжилося, немов ті ґрати на воротах «Бенгальського клубу». Не скажу, що мені самому так кортіло поговорити. Розповідати, що ти не зміг запобігти вбивству, не дуже приємно.

— Як добре ви знали принца? — нарешті запитав я.

— Досить добре,— відгукнувся Не Здавайся.— Він навчався з моїм братом у Гарроу, був на кілька років старшим за мене. Ми зійшлися трохи згодом, коли обидва були вже в Кембриджі.

— Приятелювали?

— Не дуже, хоча у школах індійські хлопці тримаються разом. Почуваються безпечніше у великій компанії. Хоч Аді й був принцом, але для інших школярів він був просто ще одним темношкірим. Боюся, ті часи справили на нього глибоке враження.

— Вас Кембридж, схоже, не налякав.

— Я був непоганим боулером,— пробурмотів сержант.— Хлопці можуть не помічати колір шкіри, якщо ти допоможеш перемогти Ітон у крикет.

— Маєте якесь припущення, чому його вбили?

Сержант похитав головою.

— Боюся, ні, сер.

Автомобіль під’їхав до прикрашеного колонами фасаду «Ґранд-готелю» і зупинився біля головного входу. Вийшов привітний лакей у тюрбані й відчинив дверцята.

Ми пройшли по алеї з мініатюрних пальм і увійшли в сяючий мармуровий вестибюль, де ледь чутно пахло квітами й поліруванням для меблів. У дальньому кінці на бездоганній підлозі стояла конторка червоного дерева, за якою привітно посміхався адміністратор-індус у фраку і з вусами. Я показав йому своє посвідчення і попросив провести нас до номера принца.

— Самбалпурські апартаменти, сер. Четвертий поверх.

— А який номер кімнати?

— Вона не має номера, сер,— відповів він.— Це апартаменти, сер. Самбалпурські апартаменти. Їх постійно винаймає штат Самбалпур.

Він так високо задирав носа, що роздивитися вираз його обличчя було важко, але він явно вважав мене дурнем. Завжди дратує, коли місцеві розмовляють із тобою дивлячись зверху вниз, але я не став робити зауважень, прикусив язика, подякував і вручив банкноту в десять рупій. Добрі стосунки з персоналом найкращого готелю в місті ніколи не зашкодять. Хто знає, може, колись він поділиться важливою інформацією.

Ми з Не Здавайся повернули до сходів, міркуючи, скільки ж коштує постійно знімати апартаменти в «Ґранд-готелі».

Двері відчинив слуга у смарагдово-золотій уніформі.

— Капітан Віндгем і сержант Банерджі до прем’єр-міністра Даве,— відрекомендувавсь я.

Слуга кивнув і повів нас до вітальні в кінці довгого коридора.

Самбалпурські апартаменти виявилися розкішнішими, ніж я уявляв; усюди золоті листочки на білому мармурі, такі ж звичні у Калькутті, як червона цегла у Лондоні, стіни оздоблені східним орнаментом і гобеленами. Таку вишуканість не часто зустрінеш у кімнатах готелю, принаймні у тих, де бував я.

Уздовж коридора я нарахував півдюжини дверей, із чого можна зробити висновок, що Самбалпурські апартаменти значно більші за мою квартиру. І плата за них має бути також величенькою.

Лишивши нас біля входу до вітальні, слуга пішов шукати дивана. Не Здавайся сів на позолочену канапу, гаптовану золотим шовком, таку собі французьку штучку часів Людовика XIV чи ще котрогось, якими краще милуватися здалеку, а не сидіти на них. Я підійшов до вікна і подивився на річку за Майданом. Звідси можна було добре роздивитися місце, метрів за п’ятсот від готелю, на південному заході, де зустрів свою смерть принц. Майо-роуд перекрили, понатягували стрічки і виставили кілька констеблів-індійців. Інші офіцери повзали навколішках, обшукуючи місце злочину, як я й наказав, хоча і сумнівався, що знайдеться ще щось, окрім тих двох гільз, які я вже підняв. Я не експерт, але бачив досить гільз, щоби стверджувати, що таких мені ще не траплялося. Вони були якимись давніми. Може, ще з довоєнних часів. Виготовленими ще до двадцятого сторіччя.

Не Здавайся мовчав на канапі за моєю спиною. Красномовством він ніколи не вирізнявся, і це мені в ньому подобалося, але мовчання буває різним, і, коли добре знаєш людину, починаєш розрізняти її тишу. Сержант був іще молодим, і хоча сам убив кількох людей — деяких, щоби прикрити мою спину,— йому ще не доводилося втрачати друга прямо на своїх очах, не доводилося безпорадно дивитись, як із близької людини крапля за краплею витікає життя.

Я ж пережив це багато разів, і в результаті зараз не відчував нічого.

— З вами все гаразд, сержанте? — запитав я.

— Сер?

— Візьмете сигарету?

— Ні. Дякую, сер.

У коридорі почулися підвищені голоси. Вони стали голоснішими, але раптом замовкли. За мить двері відчинилися, і до кімнати увійшов диван із посірілим обличчям. Не Здавайся підвівся його привітати.

— Джентльмени,— сказав прем’єр-міністр,— не заперечуєте, якщо ми обійдемося без формальностей. Самі розумієте, що сьогоднішні події надзвичайно... важкі. Буду вдячним, якщо допоможете нам перевезти останки Його Високості принца Адгіра.

Ми із Не Здавайся перезирнулися.

— Боюсь, тут ми вам не допоможемо,— зітхнув я.— Переконаний, тіло принца передадуть вам, щойно з’явиться така можливість.

Дивану така новина не дуже сподобалося, хоча щоки в нього трохи почервоніли.

— Його Високості магараджі повідомили про цю трагічну подію, і він наказав перевезти останки сина в Самбалпур без затримок. Про розтин не може бути й мови, тіло не можна оскверняти. Прохання вже передали віце-королю, і воно не обговорюється.

Перед нами була зовсім інша людина, геть не схожа на лакея, якого нам представили раніше. Десь між цими двома зустрічами у нього з’явився хребет.

— Звісно,— продовжив він,— Його Високість вимагає, щоб злочинця або злочинців покарали якомога скоріше, і в інтересах англо-самбалпурських відносин ми просимо тримати нас у курсі вашого розслідування. Відповідну ноту вже передали віце-королю, і з її змістом буде ознайомлене ваше начальство.

— В інтересах слідства,— перервав я,— ми просимо вашої допомоги у з’ясуванні декількох питань.

Диван провів нас до канапи, сам сів на стілець поруч.

— Будь ласка,— сказав він,— продовжуйте.

— Сьогодні вранці ви сперечались із принцом. Чому?

Обличчя його накрила тінь, але за мить зникла.

— Ми з ювраджем не