Необхідне зло - Абір Мукерджі

— То був Джаґґернаут, сер,— підказав Не Здавайся.

— Що? — запитав Таггарт.

— Процесія, яку зустрів капітан Віндгем, сер. Це Ратха-ятра, хода на честь індуїстського божества Джаґґернаута. Щороку тисячі прихильників провозять його колісницю вулицями міста. Англійці навіть узяли це слово для позначення сліпої невблаганної сили.

— Який вигляд він має?

— Джаґґернаут? — заблимав очима Не Здавайся.

— Убивця, сержанте, не ваш бог.

— Худорлявий, середнього зросту, темношкірий,— сказав я.— Борода, довге брудне волосся, ніби його не мили кілька місяців. І на лобі якісь дивні позначки: дві смуги білого попелу, що змикаються над переніссям, із обох боків тонші червоні лінії.

— Тобі, сержанте, це про щось говорить? — запитав Таггарт.

Коли мова заходила про національні традиції, комісар, як і я, вже давно зрозумів, що за поясненнями краще звертатися до місцевих мешканців.

— Такі смуги мають релігійне значення,— відповів Не Здавайся.— Такі часто бувають у священиків.

— Гадаєш, убивця має відношення до релігійної процесії?

— Можливо, сер,— кивнув Не Здавайся.— Може, не просто є збігом, що він побіг прямо до ходи на Дхарматолла.

— На ньому була шафранова ряса,— додав я.— А в тому натовпі багато на кому вони були.

— Отже, це може бути напад на ґрунті релігії? — підсумував Таггарт. Він ніби з полегшенням зітхнув.— Господи, якби ж то так воно й було. Усе, що завгодно, аби не політичні мотиви.

— А може, сутана була лише маскуванням,— попередив я.

— Навіщо релігійному екстремістові вбивати кронпринца Самбалпура? — запитав Не Здавайся.— За той час, що ми з ним знайомі, я не помічав за ним особливої релігійності.

— Ось це ви з капітаном і маєте з’ясувати,— сказав Таггарт.— І не відмовляйтеся від релігійної версії. Віце-королю більше сподобається релігійний напад, який не має ніякого відношення до його дорогоцінних промов. За Самбалпуром піде дюжина інших штатів, і віце-король сподівається, що цей інцидент допоможе переконати декілька впертих невеличких королівств приєднатися до угоди.

Він зняв окуляри, витер їх носовичком і обережно начепив на носа.

— А поки ви мусите впіймати вбивцю і зробити це напрочуд швидко. Не вистачало, щоб усі ці магараджі й набоби поїхали з міста з переконанням, що ми не можемо гарантувати їм безпеки. У мене все, джентльмени,— закінчив він і підвівся з-за столу.

— Сер, ви мусите знати ще дещо,— сказав я.

Він утомлено поглянув на мене.

— Що я мушу знати, Семе?

— Принц отримав листи, які його дуже стурбували. Саме тому він і хотів зустрітись із сержантом Банерджі сьогодні.

Обличчя в нього спохмурніло.

— Ви бачили ці листи?

— Ні, сер. Хоча принц запевнив, що вони у нього в номері в «Ґранд-готелі».

— Тоді йдіть туди і шукайте їх.

— Саме це я і збирався робити після нашої зустрічі.

— Що ще ти збираєшся робити, капітане? — скептично поцікавився він.

— Мені б хотілося допитати ад’ютанта принца, дивана Самбалпура на прізвище Даве. Схоже, між ним і принцом було якесь напруження. І я хочу, щоб намалювали портрет нападника. Його можна надрукувати У ранкових газетах, англійських та індійських. Якщо він і досі в місті, хтось може знати, де він.

Таггарт помовчав, тоді вказав на двері: — Добре. Чого ви чекаєте?

У протилежному кінці коридора, саме навпроти кабінету Таггарта, розташувалася кімнатка, з якої, якщо вірити чуткам, відкривався найкращий вид на південну частину міста. Її варто було б віддати якомусь старшому офіцерові, але, враховуючи гарне освітлення, сюди посадили цивільного, поліцейського художника, мініатюрного шотландця на прізвище Вілсон.

Я постукав, увійшов і опинився перед славетним вікном, посеред стін, укритих олівцевими ескізами, більшість із яких — обличчя людей, переважно чоловіків і переважно індійців. Посеред кімнати за похилим столом притулився Вілсон. Сивий, забіякуватий, немов той тер’єр, прихильник пива і Біблії: книзі присвячував неділі, а більшість вечорів проводив у компанії з улюбленим напоєм. Саме поєднання цих двох речей і привело його до Калькутти. Після третього келиха він залюбки ділився історією свого життя: як у молодості найбільшим його бажанням було випити ряд келихів на барній стійці будинку розпусти в Глазго, і йому таки це вдалося, щоправда, без лікарні не обійшлося. Саме у лікарні він і познайомився з Богом, і Бог — хоча, мені здається, він просто пожартував — наказав Вілсону вирушати місіонером до Калькутти, і той узявся за це завдання з усім своїм запалом, та звичка потрапляти в усілякі негаразди не дуже в’язалася з місіонерською етикою, тому він урешті-решт розпрощався з братчиками і прибився до бенгальської поліції.

— Не часто вас тут побачиш, капітане Віндгем,— посміхнувся він. Підвівся.— Ще й з вірним сержантом Банерджі! Радий вас бачити. Прийшли помилуватися видом?

— Прийшли шукати вправного художника,— сказав я.— Чи не знаєте такого?

— Ха, дуже смішно. Розказуйте, що вам потрібно.

— Портрет. Індійця. Терміново.

— Пощастило вам, хлопці,— відповів він.— Індійці мені вдаються найкраще за все. Що ж він накоїв?

— Застрелив принца,— сказав Не Здавайся.

— Ого, це вже серйозно,— закивав він.— Де ваш свідок?

— Вони прямо перед вами,— заявив я.

Вілсон підняв брови і розреготався.

— Ви вдвох? Ви були на місці вбивства того цабе?

Я кивнув.

— І ви дозволили вбивці втекти? Господи, Віндгеме, це вже недбалість! А що сказав на це старий Таггарт?

— Він був у філософському гуморі.

— Ще б пак! Певен, він обрав для розмови з вами купу філософських висловів. Він же лається, як докер, коли розлютиться.

— А ви звідки знаєте? — поцікавивсь я.

— Його кабінет навпроти, чоловіче. Я все чую! От дідько, і ви називаєте себе детективами? Здивований, що він не послав вас регулювати транспорт та перевіряти ліцензії рикш. Ну, хлопці, беріться скоріше до роботи!

Я почав описувати нападника, бороду, смуги попелу на чолі. Вілсон похитав головою.

— Та ви ще і священика випустили? Ой, джентльмени, хотів би я це побачити!

— Цей чоловік був озброєний,— спробував виправдатись Не Здавайся.

— І твій бос був,— відповів шотландець, указуючи на мене брудним пальцем.

Вілсон устигав не лише відпускати коментарі, а й малювати, закриваючи очі злочинця волоссям, як ми просили. Нарешті я лишився задоволений.

— Непогано.

— Добре,— кивнув художник.— Я розішлю в газети.

— В англійські та бенгальські,— попросив я.— І